Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 196

— А се ж твоя Рута, князю. Княжа-Рута і прозивається. Любини тієї нещасної дочка. Ти ще Нерадцю її в жони віддав. Ай забув?

Нерадець тільки закліпав товстими повіками. Здивовано ворухнулись стрішки його брів. Мабуть, у його зболілому від марнослав'я серці ожила якась згадка.

Володимир Мономах здивовано глянув на свого поспішителя.

— Що ж ти, Нерадцю, не шанував свою жону, князем тобі дадену? — зупинив рукою свого посадника, який звівся було на ноги.

— Найбільше я тебе шаную, князю… — пробурмотів Нерадець. — Над усіх…

Мономах знову примружив свої медвяно-карі очі, погладив рукою бороду і сказав:

— Але, крім того, маєш шанувати моє жалування до тебе… і кревних моїх… Скільки тобі літ, Руто?

— П'ятнадцять, — тихо відповіла дівчина.

— Нареченого маєш? — Князь нахилився грудьми вперед. Роздивлявся Руту. Така ясність і тиха покора світилися в її обличчі.

— Не маю, князю. Бідні ми дуже. Хто хоче в бідноту влазити?

— О! — здивувався Мономах її старечій розсудливості. — Тоді вибирай сама собі жениха. Он скільки отроків і дружинників у мене. Приглянеться хто, буде по серцю, — бери. Придане — за мною.

Рута аж рота розкрила від несподіванки. Зі страхом оглянула князевих воїв, що валялись на траві після ситої трапези. Очі сині, очі голубі, сірі, карі, безбарвні… кололи її, сміялися й знущалися, обмацували її худеньке нужденне тіло, роздирали на ній благеньку полотняну сорочину. Ненько рідна, пощо ганьба їй така? Пощо отаке знущання? Не хоче вона нікого із цих гидотних пересичених мордиськ… Тікати звідси… Швидше тікати… Зганьбили життя матері, тепер і її хочуть зламати!..

Рута відступила назад. Наткнулась босими ногами на ще не згасле кострище з посивілим жаром. Відчайдушно зойкнула, упала на землю, обхопила ногу руками й болісно заскімлила, як побите цуценя.

Дружинники весело реготали. А з Рутиних очей скрапували сльози. Хтось легко торкнувся її плеча. Співчутливо мовив:

— Не треба, Руто… По плач, голубице. Візьми мене до себе в мужі. Ти мені будеш до серця.

Рута звела злякані очі. Хто цей дружинник? Голос його так ласкавить душу… Ніхто із чоловіків до неї так лагідно не звертався.

Кучмаста чорна голова, блискучі продовгуваті очі, як сливи, смагляві вилиці. В тих очах зачаєне чекання і страх… Але вуса… Вуса того дружинника — як чорні клешні рака.

Вона вмить затулила обличчя долонями.

— Слав'ято, не чіпай дівчини. Бачиш, — вусів твоїх злякалась. Тьху! Отакі вусища викохав… На сміх людям…

— Та що ти її тут питаєш? Візьми за рученьку, одведи додому та й поговори дорогою…

— А наш Слав'ята добру пташку вцілив. Князівну! Який же посаг за неї дасть Мономах?

— Яка вона князівна? Княжа-Рута — та й годі… Дика травиця. Хто схоче — стопче, хто схоче — зірве, у віночок зв'яже чи й так викине…

— Тепер наш Слав'ята доскочить і чину, й земельки.

— Розпустили свої жала!.. — Слав'ята люто блиснув чорним оком на заздрісників: — Ходімо… — смикнув дівчину за руку. — Не слухай дурних теревенів…

Її гаряча тонка рука дрібно тремтіла в широкій, мозолястій долоні Слав'яти. Справді-бо, налякали дівчину. Таку тоненьку, окасту, як отроковицю… Щось ніжне тенькнуло в душі бувалого воїна. Треба-таки погомоніти з нею — ладком щоб усе було. За її згодою. Як-не-як за її спиною князь Мономах.