Читать «Чарунки долі» онлайн - страница 8

Чуже і Своє — це не раз і назавжди встановлені визначення. Межі між ними розмиті, вони прозорі для інтелектуальної і культурної контрабанди. У зв’язку із цим на думку спадає анекдотична історія про те, як ми з колегами не могли видати наш переклад німецької книжки, оскільки українська митниця вимагала сплатити митний збір за придбання авторського права. За логікою митних чиновників, оскільки це право належало комусь у Німеччині, а тепер його надано комусь в Україні, воно перетнуло кордон. Якщо мито не сплачено, то це контрабанда.

Можна сказати, що всі ми, хто переносить у наш — не зовсім європейський простір — породження європейської культури, є контрабандистами. І це стосується не лише філософії та науки. Культуру несуть не тільки на білих конях героїв-переможців, але й у сукняних торбах контрабандистів.

Феномен совєтського самвидаву також можна зрозуміти як варіант контрабанди й партизанщини. Заборонену літературу завозили контрабандою, підпільно перекладали, видавали і тиражували в доморобний спосіб, аби потому, знов-таки контрабандно, розповсюджувати її, долаючи внутрішні перепони тоталітарної системи цензури та контролю. Совєтські фарцовщики продавали не лише джинси й футболки із забороненою західною символікою, але й не менш заборонені платівки британських і американських рок-гуртів. Причому тексти пісень цих гуртів часто-густо були критичнішими щодо західної соціально-політичної системи, ніж ідеологічні ескапади совєтських політпрацівників.

Та й сьогодні, коли ідеологічну заслону цензури в нашій країні знято, феномен контрабанди розуму не втратив свого значення. Ми починаємо розуміти, що немає єдиного розуму, експансія якого неодмінно приведе до розумності всього людства. Існують автономні осередки розуму. Переходячи від одного до іншого, ми завжди щось втрачаємо, адже цей перехід завжди передбачає переклад із мови однієї культури на мову іншої культури. Тому ми постійно перебуваємо в стані, який можна описати назвою кінострічки Софії Кополи «Lost in Translation». Український варіант «Труднощі перекладу» знов-таки не зовсім точний, і цією неточністю він лише переконує в правильності первинного сенсу — «Загублені в перекладі» або «Втрачено в перекладі». Але в цій втраті ми завжди отримуємо щось нове, адже можлива й інша інтерпретація цієї назви — той, хто загублений у перекладі, цим перекладом захоплений.

Переклад. Міф. Політика.

Перекладач — творець метафор. Переклад починається з усвідомлення метафоричної сутності мови. Перекладати — це переносити сенс зі слова однієї мови на слово мови іншої. При цьому варто усвідомлювати, що в такому перенесенні завжди щось втрачаєш. Адже слово іншої мови ніколи не може мати того ж сенсу, що слово мови оригіналу. Переклад — це завжди надання нового сенсу. Запорукою вдалого перекладу є усвідомлення того, що кожне слово може мати інший сенс, а кожен сенс можна виразити іншим словом, скажімо, словом іншої мови. Втім, і цього замало для вдалого перекладу. Адже кожне слово має певний сенс лише в контексті. Сенс завжди зумовлено горизонтом сенсу. Отже, перекладати окремі слова, речення і навіть тексти неможливо. Переклад — це відтворення горизонтів сенсу іншої мови засобами мови перекладу. Таке відтворення завжди невдале, якщо воно прагне бути атомарно точним, тобто якщо прагне зібрати з відповідних слів мови перекладу речення мови оригіналу, речень мови перекладу текст мови оригіналу. Шлях до досконалого перекладу, якщо він узагалі можливий, лежить через творче перекручення оригінального тексту, сміливе насильство, зухвалу гру зі словами та сенсами. Утім, ця гра повинна мати правила, аби переклад залишався перекладом, а не перетворювався на безсоромне й беззастережне ошуканство. Перекладач має бути перевізником, а не вбивцею сенсу, хоча транспортацію сенсу завжди супроводжує його зміна. Мутації сенсу під час перекладу мають бути не надто сильні, аби не вбити сам сенс. Отже, перекладач має підпорядковуватися правилам, які убезпечують сенс від загибелі. Ці правила, своєю чергою, задано вже наявною традицією перекладу. Справжнього перекладача стосується те, що Томас Стернз Еліот колись написав про справжнього поета: «Передумовою традиції є історичне чуття, яке ми можемо визнати майже обов’язковим для кожного, хто хотів би залишатися поетом і після досягнення двадцяти п’яти років». Справжня адекватність перекладу можлива лише завдяки тонкому відчуттю історичного контексту, адже час плине і слова змінюють свій сенс. Так само змінюється і переклад цих слів. Ця стала мінливість є водночас і пасткою, і дарунком перекладачеві. Адже перекладач завжди не лише відтворює, але водночас створює традицію перекладу. Переклад — це одвічне джерело нових сенсів, ніколи остаточно не здійснений перехід від мови до мови, від слова до слова, від звуку до звуку, адже навіть голоси тварин різними мовами артикульовано по-різному. Ми що, чуємо інакше? Чи ми перекладаємо мову тварин не так, як інші. Дуже складно перекладати тексти, складніше — окремі речення, ще складніше — окремі слова, але найскладніше — вигуки, адже нам бракує чітких відповідників. Повертаючись до мови тварин, запитаю: Чому ми перекладаємо англійське «Bow-wow!» українським «Гав-гав!»? Що, собаки в Англії гавкають інакше? Чи вони взагалі не гавкають, а бовкають чи бововкають? Річ у тім, що тут ми взагалі не перекладаємо у звичному сенсі слова. Тобто не віднаходимо в рідній мові відповідник слову з чужої мови. Наш переклад опосередковано тут досвідом нашого слухання. Ми саме так чуємо голос собаки, а отже, відтворюємо те, як це чує англієць, звуками, дуже далекими від тих, які виражають його спосіб чути. Але чи не так відбувається будь-який переклад? Словники вводять нас в оману, породжуючи ілюзію того, що кожному іноземному слову можна знайти відповідник із рідної мови, не опосередковуючи переклад досвідом вживання цих слів. Інакше кажучи, двомовні словники створюють ілюзію семантики, чистої від прагматики. І лише найкращі, тобто найрозлогіші з них, упроваджують прагматичний вимір завдяки залученню ідіом і мовних зворотів, у яких уживаються слова. Проте горизонт сенсу кожного слова — це мова загалом і той життєсвіт, у якому ця мова функціонує, який висловлює, а отже, почасти й створює. Лише в контексті всієї тотальності мовного досвіду можна зрозуміти, що друге значення німецького прикметника «sauer» (кислий) українською варто перекладати прикметником «злий», а не «сумний». Отже, маємо ще один рівень метафорики, а саме внутрішню метафорику кожної окремої мови, метафорику, яку не завжди можна адекватно відтворити метафорикою іншої мови. Несумірність мов особливо дається взнаки в перекладі ідіом, сталих виразів, приказок і прислів’їв. Це, зрештою, вже й не переклад, а переказ. Маючи на увазі майже те ж саме, англієць скаже: «beggars can’t be choosers» («жебраки не обирають), німець: «in der Not frisst der Teufel Fliegen» («у скруті диявол жере мух»), а українець: «голодному й опеньки м’ясо». Ми бачимо, як при переході від мови до мови сенс і метафорика вислову дещо модифікуються. В українській ідеться про цілком реальну їжу для людей. Натомість у німецькій хоча й ідеться про їжу, але вона така, що насправді її не можна їсти, та й споживає її вже не людина, а диявол. В англійській узагалі йдеться не про їжу, а про неспроможність жебраків щось вибирати. Проте, попри розмаїття сенсових відтінків, в усіх чотирьох мовах зберігається майже однаковий загальний сенс вислову.