Читать «Записки Білого Пташка» онлайн - страница 10

Чоловік:

Сьогодні сталось те, що вкрай мене обурило. Я їздив у місто, щоб подзвонити по міжміській, а заодно навідати книгарні. Повернувшись, почув у кухні голоси. Виявилось, що прийшов той тип, котрий питав колись за моєю жінкою. Він сидів з одного боку стола, а вона з другого. І дуже знітилась. Я мусив скорчити привітну міну. Здебільшого ми не показуємо перед чужими, до яких стосунків докотились.

Той тип одразу заявив:

— Ми вчилися з вашою жінкою в школі. І вже не бачились п’ятнадцять років. Я в загранку ходив.

Я стояв коло порога, доки жінка не запросила мене сісти.

— Я любив вашу жінку у восьмому класі. То добре, що застав тебе тут, бо десь у місті, певно, не впізнав би.

— Хіба я так дуже змінилась?

— Тоді ти ходила в шкільній формі і мала такий гофрований чорний фартушок. Ну, добре. Запрошую тебе і твого чоловіка до себе в неділю.

— Я не знаю… — зиркнула на мене жінка.

— Ти знаєш, де я живу. Приходьте.

— Не обіцяю…

Жінка пішла вивести його за поріг. Мені захотілось після них провітрити хату. Я ще почув її голос:

— Заходь, як будеш мати час.

Жінка одразу ж повернулась, але, попри всі зусилля, не могла приховати збентеженість. Руки її тремтіли, коли подавали мені таріль.

— Ну, а ти теж любила його у восьмому класі? — весело спитав я.

— Я його перший раз бачу. Ні, другий, бо колись бачила, як брала з криниці воду. І можеш мені вірити: ніхто не був закоханий в мене у восьмому класі. Це якась містика, бо я й справді мала тоді гофрований фартушок. Цьоця з Польщі привезла. Я всіх своїх однокласників знаю.

— Може, це спосіб знайомства?

— Дай собі спокій! Хтось би в Урожі так залицявся до чужої жінки.

— Тоді це варіят.

— Я не боюсь його. Мені дуже дивно. Якби це у місті хтось підійшов і сказав, що любив мене у восьмому класі, я б не здивувалась. Можна переплутати.

— А звідки ти знаєш, де він живе?

— Він мені перед тим розказав. То хата покійного Бандрівського, вчителя, колишнє попівство. Він її недавно купив.

— То він не звідси?

— Може, вони виїхали…

— Знаєш, то якийсь аферист.

Жінка розсміялась:

— Цікаво, що у нас можна виманити?

То правда, виманити у нас не було чого. Ми не мали навіть телевізора.

— Тоді аґент ЦРУ? — запропонував я.

— Мені не до жартів. То підемо до нього в неділю чи ні?

— Побачимо, — ухильно відповів я, хоч в душі вирішив, що чим швидше ми виведемо того типа на чисту воду, тим краще.

Я був радий, що закінчилась наша мовчанка. Коли ми пішли спати, я напівсерйозно-напівжартома сказав:

— Може, тебе слід прив’язати до моєї ноги?

— Як у Боккаччо?

Ми довго не могли заснути, але мовчали. Непроханий гість вибив нас з буденності. Тоді я висунув ще одну гіпотезу: може, моя жінка мене дурить? Добре, якщо це просто для забави, а коли ні?