Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 65

Я вдягнула свою найкращу квітчасту сукню, підвела вуста яскраво-червоною помадою і пішла до школи. Я не знала ні що зроблю, ні що скажу, щоб зачарувати подвійного чоловіка, аби дав нам спокій.

Так я опинилася перед Юрієм Ліберманом. Він сидів, я стояла. На столі лежав пістолет. Його дуло цілилося у кахельну піч. Я з порогу йому сказала, що мій чоловік, може, має польське прізвище, але він не поляк і що ми обоє — уніати, а оскільки живеться нам добре, бо я гарна господиня, а мій чоловік практичний мужчина, то можуть знайтися люди, які нам заздрять і нас обмовляють. Я зрозуміла, що лепечу, як дівчинка. Цей згусток брехні був жалісливий. Вони ж мають папери, а в них графи з присудами. “Люди, напевно, тебе не люблять. Ти така безсоромна”, — сказав він по-російському й усміхнувся здоровою половиною обличчя. Друга половина залишалася нерухомою.

Я намагалася з тієї подвійності відчитати присуд. Хтось постукав і зайшов. Зателефонували. Ліберман перестав звертати на мене увагу і зайнявся чимось іншим. Я втратила впевненість і відступила до дверей. Я бачила обличчя лейтенанта Лібермана раз з одного раз з другого боку, бо він зі слухавкою у руках ходив по кімнаті. Його погляд неуважно ковзав по моїх мештах, ногах і сукні.

— Прийди увечері. Тепер не маю часу, — звернувся він до мене і поклав слухавку.

Я сказала Петрові, що йду до тітки Маринки. Перед виходом крадькома випила горілки, а він на підлозі в кухні бавився з Лялькою.

Я прошмигнула вздовж парканів, перескакуючи з однієї тіні від місяця на іншу. Я відчувала, що зігрілася, і сукня під пахвами була мокра від поту. Вартовий не хотів мене впустити, прицілився у мене з карабіна і сказав: “ухаді, женщіна”, тому я стала в тіні дерева і, переступаючи з ноги на ногу, дивилася у вікна школи. Сукня під пахвами висихала, і я почала тремтіти. “Нехай тебе шляк трафить, Лібермане, ти большевику”, — тихо зі злістю повторювала я і вже хотіла повертатися, коли у вікні побачила мертву половину його обличчя. Він не бачив мене, дивився у небо на місяць, може, вдивлявся у нього, як у дзеркало — адже вони обоє мали по два обличчя.

Тремтячи я вийшла з тіні. Обличчя у вікні на мить повернулося до мене і зникло. Невдовзі він з’явився на сходах і чекав. Вартовий вдав, що бачить мене вперше. Ліберман повів мене шкільним коридором сходами догори, де ми жили з Петром після весілля. Вів мене до себе, сонна версія нареченого. Я знала кожну дошку на підлозі, кожну риску на стіні. У нашій колишній спальні далі стояло старе двоспальне ліжко, занадто обдерте, щоби брати його до нового дому. Там він сказав мені сісти. Повільно методично роздягаючись, запитав мене: “Як ти називаєшся?” Мундир перекинув через високе бильце ліжка. Я відповіла і назвала дані Петра, навіть з датою народження. Я бачила тепер, що весь лівий бік лейтенанта Лібермана спить — ліва рука, яка закінчувалася протезом, безвладно звисала вздовж тулуба, ліва нога була закута у якусь шину, що виблискувала в місячному світлі. Не соромився мене, ніби я не була людиною.