Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 57

Т

Тепло вдягаюся і виходжу на подвір’я. Світить лякливе зимове сонце. Суну на схил, бреду снігом, щоб подивитися на село. Бачу автобус, але він одразу зникає. Потім стає порожньо, певно, тому, що сьогодні мороз. Люди сидять у хатах. Дим із коминів сповіщає зимову правду, що найкраще сидіти у власному домі, підкладати під кухню дрова, дивитися телевізор, а ввечері відкрити пляшку горілки і не дійти згоди зі сусідом. Мені вдається протоптати тільки одну пряму лінію, потім мерзнуть руки і від холоду не відчуваю губ. Петро, йому вдалося нарешті приручити весь холод світу. Лежить собі там і дивиться у глибину власних очей. Ігнорує холод і мороз. Набираю льодяного повітря у легені та хочу крикнути, так як співають — голосно і з усіх сил. Але видаю тільки слабкий писк. Легені тріпочуть у мені, як два обвислі прапорці. Повертаюся, щоб зігрітися, і з засніженого екрану розумію тільки те, що говорять там знову про дурниці.

Зі святами було в нас завжди однаково. Спочатку святкували одні, потім другі. Двічі я готувала кутю. Двічі пекла маківника і сирника. Раз клала сіно під обрус, раз кидала на підлогу. Я йшла з Петром на його різдвяну службу і приєднувалася до його співу. Спочатку я не знала слів католицьких колядок, але мелодія часто була така сама. Я видобувала зі себе свій другий голос. У співі це власне найприємніше — співати тільки з іншими, ніколи самому, чути, як голоси сплітаються, торкаються один до одного, раз жорстко, раз гладко, наближаються і віддаляються. У Петровому костелі не було такого співу, не було втіхи. Кожен співав сам до себе, навіть ті, з костельного хору, співали самі, тільки одночасно. Його костел був впорядкованіший, добротний, витончений, як вишукана мережка на білому обрусі — ніби є вишиття, але його не видно, треба добре придивитися, щоб побачити візерунок. Пахло жіночими парфумами і нафталіном, у якому ціле літо лежали шуби і кожухи. Люди, так мені здається, частіше дивилися одне на одного, ніж на вівтар. Дивилися в шию, в обличчя, а коли хтось пробував відштовхнути цей обридливий погляд, тікали ним на маківку голови, на образи, на скульптури в навах. Після служби ми ще стояли на вулиці й Петро вітався і відповідав на привітання. Жінкам цілував руки. Друга половина села спала.

У звичайні неділі було інакше. Ми снідали (яєшня і хліб з маслом), а потім я вдягала свою Ляльку, виймала з шафи наш святковий одяг, трохи підфарбовувалася, небагато, бо Петро того не любив, бризкалася квітковою водою, яку він мені купував — змішаний запах фіалок і жасмину — і ми виходили на подвір’я. Потім я брала Ляльку і йшла праворуч, до церкви, а він сам, високий і прямий, накульгуючи, йшов ліворуч, до костелу. Так-то між нами склалося, й інші робили так само. Зустрічалися ми за обідом.