Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 53

Е

Мене дуже цікавить одне питання: коли людина починає вмирати? Мусить бути така хвилина в житті, певно, вона коротка і непомітна, але мусить бути. Підйом, розвиток, дорога вгору досягає кульмінаційної точки і починається спуск. Був би це полудень життя — сонце досягає зеніту і спускається до заходу. Це був би перелом бурі — найсильніший вітер, найгучніший грім, після якого починається тиша. Найгарячіший вогонь, що є початком згасання. Або найсильніше сп’яніння, але цієї самої миті починається протверезіння.

Мусить бути такий момент, але ми його не знаємо. Не розпізнаємо. Коли б його можна було зауважити, ми всі були б мудрими людьми. А так, ми — дурні.

Все може на це вказувати. Мільйонна волосина на гребені, несподіваний напад головного болю і неочікуване полегшення. Сон. Якийсь дивний, неспокійний або — навпаки — сон, що власне помираєш. Вічко на панчосі, яке біжить догори, пряме, як вістря. Зміна порядку: підсніжники розквітають не в березні, а вже у лютому.

Не люблю думати, зовсім того не люблю робити. Волію зайняти чимось голову, прибирати чи складати в шафі. Але тут вже нема що робити. Предмети створили товариства і відписали мене з тієї комуни. Роблять тепер, що хочуть, на чому їм завжди найбільше залежало — потрапляють в хаос.

Я посиділа коло Петра, причесала його. Розгладила складки на одежі. Зняла білу нитку з його сорочки. Відміряю на ній пучками пальців відстані, розвага молодих дівчат, а, бе, ве, ге... так довідаюся першу літеру імені його коханки. Як називалася панна Стадніцка? Секретарка зі школи. Чи не Бася? Нитка задовга для “бе”. Виходить “ка”. Отже, якась Крися або Казя.

Петро не слухає. Виглядає маєстатично. Знову здається великим і високим, виглядає так, як повинен виглядати — директор школи на пенсії, член партії, скрипаль у міському оркестрі, скарбник Добровільної Пожежної Команди. Я не згадувала би цього, коли б не було потреби. Колись Петра було багато, тепер мало, ось, форма на ліжку. Але нема іншого виходу — що я старша, то все, що вже за мною стає щораз більшим і щораз менше відбувається тепер.

Маємо купу часу. Майбутнє непомітно зникає, вивітрюється, тане. Не потрібні вже списки покупок, ані телепрограми на наступний тиждень, ані графік посіву моїх квітів і його овочів. Календарем можна зранку розпалити в кухні. Сходить сонце і підтверджує всю правду: скреготнуло і зупинилося. Мене це зовсім не турбує. Після стількох років співу в церкві, не потребую неба. Мені вже досить. Була б морока, коли треба було б ще кудись мандрувати. Знову переїжджати, звикати до нового місця, сумувати. І це в моєму віці! Але коли не буде неба, не буде і Петра. Відвертаюся до вікна і дивлюся в білизну. Біле ніщо повільно гасить день. Петро був би єдиним виправданням існування неба. І Лялька.

Сидять тепер обоє на довгих дерев’яних лавах серед самих святих, так само, як на іконах.

Потім, коли виходжу на вулицю протоптувати три горизонтальні лінії, думаю цілими реченнями, що Петро помер. Помер. Помер. І відкриваю, що це небагато означає. Змінилося те, що він цілий час лежить на веранді, а не сновигає хатою, не стогне, коли піднімає відро, не кляне під ніс, коли не може потрапити викруткою в голівку шурупа. З якоїсь причини подовжив собі післяобідній сон. Я могла би навіть розізлитися на нього, що залишив все на мою стару сиву голову.