Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 38

Раптово теплішає, Іда розпинає пальто. На дорозі явно світлішає, це від зоряного неба. Дивиться на небо, яке зовсім близько — Коса Вероніки у центрі, просто над її головою. Навіть не знає, коли виходить на пласку вершину, не більшу від звичайного майданчика, посередині лежать купи землі й перевернута іржава вагонетка. Вже не можна йти далі, вона на самій горі. Віє легенький вітер і внизу видно величезну темну долину, продірявлену вогниками, як з різдвяної ялинки, або рештки вогнів стали краплями і загубилися у просторі. Існування міст, доріг, небезпечних поворотів видається з цієї відстані умовним, властиво, могли би бути ілюзією, зимовою фата морґаною. Але що далі від гори, то більше сірості, і десь далеко на молочному обрії маячить пасмо засніжених гір, високих, але пласких, зі зрізаними вершинами, дитинних. Певно, сходить сонце. Іда спирається до вагонетки й дивиться туди, вона ще ніколи до того не бачила такої краси. Перед горами — рівний простір, сірий і срібний. Поволі з цієї сірості проступають контури дерев і будинків, там є костел, його шпиль, як щогла намету, підтримує вибілене небо. Іда бачить здалеку чистоту й точність кожної грані. Симетрія досконала, як у продуманому, виконаному пером шкіці. Лінія шосе нанизує містечко, як коштовний корал. Туди хотіла б потрапити, поселитися у тій чистій, просвітленій, лагідній країні.

Хоче закурити, хоч вже давно не курить, — то, певно, вигляд пачки цигарок у руках Маї пробудив у ній стару звичку. Закурила б, вже не пам’ятає, як це робиться. Захопишся чимось і мусиш одразу ж затягнутися димом, тому що не можна знести самого захоплення.

Білий пес витоптує на снігу довкола неї розірвані ланцюжки слідів. Іда поспішно повертається, не дивується, що немає там Маї. Вона ніколи не чекає. Випередила її, пішла вперед, своєю дорогою.

Мая з’являється тридцять три роки тому. Сповіщає про свій прихід болем. Вночі біль переходить у ритмічні спазми, як відлуння бурі, що наближається. Літо, місто спить, дзвонять останні трамваї, десь далеко голосить швидка допомога. Нагріті стіни віддають тепло, і тому тяжко витримати в тісному ви найманому помешканні, Іда сходить вниз, іде до скверу, лягає на лавку. Бачить, як падають зорі. Думає, що одна з них — це душа дитини, але Ніколін, замовляючи таксі, пояснює їй, що це Леоніди, щорічний дощ метеорів.