Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 86

Голос Сюнне малів, завмирав, ніби вона не знала, як висловити свої почування. У кабінеті було тепло, але на секунду я відчув повів холоду; руки вкрилися гусячою шкірою. Я дуже добре знав, що вона мала на увазі.

— Отут, — Сюнне простягнула мені аркуші паперу, — я все записала у вигляді нотаток і доклала кілька газетних вирізок. І світлин. Роздобула фото всіх трьох дівчат.

— Добре! Чудова робота!

Сюнне пішла, а я довго розглядав фотографії. Три звичайні, пересічні жінки, різного віку, несхожі зовні. Жодної, на перший погляд, спільної риси. Хіба одна: усі вони знали Ніну Гаґен і всі троє були мертві.

Розділ 35

Голова поволі закипала тягучим болем, отим, що затаюється під чолом і лиш чекає слушної нагоди розквітнути буйним цвітом. В очі немов піску хтось понасипав. Я вже було запідозрив, чи не хворіти зібрався.

— Мусиш визначитися, Мікаелю, — сказала Сюнне. — Клопотання про виклик свідків треба було подати ще тиждень тому. Подавати Ніну Гаґен як свідка чи не подавати?

Я роздратовано подивився на неї, хоч і знав, що дратуватися несправедливо і трохи по-дитячому. Біль моєї голови — не її вина.

— Так, подавай клопотання. Звісно, вона повинна свідчити.

— Гаразд, — Сюнне не йшла, переступала з ноги на ногу. — Що ти будеш… я маю на увазі, як ти уявляєш собі процедуру? Чого сподіваєшся досягти з її свідченнями в суді?

Біль наростав, роздратування — теж.

— Ще не зовсім уявляю.

Тон мій був сухий і стриманий, але Сюнне не помітила сигналу. Або не хотіла помічати.

— Ми надто мало на неї маємо… А те, що є… не зовсім стосується справи. Навіть якщо доведемо, що вона, можливо, убила когось, можливо, й не одного… ти ж не зумієш прив'язати її до вбивства Альвіна, правда ж? А саме це наша мета!

— Просто внеси її до списку свідків. А там побачимо.

Сюнне глянула на мене з ледь ображеною міною, стенула плечима й вийшла з кабінету.

Звичайно ж, вона мала рацію. Я навіть гадки не мав, з якого боку братися за Ніну Гаґен у суді, як довести її причетність до вбивства Альвіна. У ланцюжку бракувало однієї ланки, яка могла б неспростовно прикувати її до справи про вбивство Альвіна Му. Я встав і подався на пошуки піґулок від болю голови.

— Перепрошую, що прийшла без попередження — мовила Ірене Ґудвік.

Вона сиділа в моєму кабінеті, гарніше вбрана, ніж будь-коли раніше, — у спідниці й піджаку, але в темних сонячних окулярах, хоч надворі було хмарно. У кріслі для відвідувачів жінка здавалася маленькою і трохи пригніченою.

— Не біда, — відповів я. — Я сам мав би вам зателефонувати.

— Я лишень хотіла поцікавитися, як просувається справа. Чи є… чи є хоч якась надія, що Ганса виправдають? Я читаю газети… вони так пишуть, ніби його вже засудили.

— З газетами завжди таке. Не варто перейматися їхніми публікаціями.

— І все ж…

Ірене Ґудвік мала розгублений, безпомічний вигляд, і я відчув докори сумління, що замало комунікував з нею, замало інформував. Я розповів про Ніну Гаґен. Про свої здогади й про те, що вже зроблено. Коли закінчив оповідь, вона якийсь час мовчала.