Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 74
Кріс Тведт
— Я працюватиму з тобою у цій справі, Мікаелю?
— У справі Ганса Ґудвіка? Так, звичайно. Гадаю, ти мені ще станеш у пригоді!
Сюнне кивнула. Я бачив, як іще щось вертиться їй на язиці.
— У чому річ, Сюнне? Ти ж хочеш зі мною працювати? Це резонансна справа…
— Так… хочу, звісно, але…
— Що?
— Це не зовсім нормальна справа, Мікаелю. Те, що ти маєш намір зробити, не належить до рутинних адвокатських обов'язків.
Я на мить задумався.
— Мабуть, ні… Ти відповідатимеш за її нормальність.
Сюнне знову кивнула, але я бачив вагання у її очах.
Розділ 29
Коли я відрекомендувався, Анне Лісе Ґарманн привіталася з ввічливою стриманістю, та все ж запросила до помешкання і почастувала кавою. Вона непорушно сиділа на самому крайчику стільця, випрямивши спину, зі знеохоченим виразом обличчя.
— Я не маю права з вами розмовляти, — уже вкотре повторила вона. — Я працювала інспектором у справах неповнолітніх понад двадцять років. І хоч тепер на пенсії, однаково пов'язана зобов'язанням нерозголошення таємниць.
Я зітхнув.
— Знаю, пані Ґарманн, але, як я вже казав, я здолав таку далеку дорогу до Гальдена тільки задля того, щоб поговорити з вами. Мені натякнули, що ви не проти розмови зі мною. Мій контакт у поліції сказав…
— І все ж я не маю права… — вперто торочила вона.
Мені аж руки опускалися, але не через її вагання. Вона таки поговорила зі мною, хоч і доводилося витягати кожне слово, немов обценьками, і присягатися усіма святими, що ніколи її не викажу. Я ледь не впав у відчай, бо вона нічого суттєвого не розповіла.
— Отож ви не можете додати нічого конкретного про пожежу, у якій загинули названі батьки Ніни Гаґен?
— Ні, лише підозра… — похитала вона головою.
— Чому?… Я хотів запитати, що спричинило таку підозру?
— Вона… як би то сказати… вона була абсолютно незворушна. Коли їх, батьків тобто, ховали, знаєте що вона в мене запитала?
— Ні.
— Чи обов'язкова її присутність на похороні. Ті люди були милими людьми, три роки піклувалися про Ніну, а вона не захотіла йти на похорон, бо їй там нудно!
Пані Ґарманн скрушно похитала головою, її досі гнітив той спогад.
— Я не мала б дивуватися, — повела вона далі.
— Чому?
— Так само було й після смерті її рідних батьків. Ніякої реакції. Ніяких сліз. Взагалі ніякого натяку на емоції. Спершу я думала, що вона апатією відгородилася від горя, спробувала поговорити з нею, допомогти їй вийти з заціпеніння, але…
Я чекав, дав їй зібратися з думками.
— Зрештою, я упевнилася, що вона не має жодних почувань. Гадаю, з цією дівчиною серйозна біда.
— Бувають на світі такі люди, — підтакнув я.
— Ваша правда. Я мала багато дітей, багато підопічних. До більшості з них завжди можна знайти хоч якийсь підхід. А ось… коли Ніна поїхала звідси геть, я відчула полегшення.
Якийсь час ми мовчали. Пані Ґарманн зненацька підвелася.
— Я маю фото… Заждіть хвилинку!
З шухляди кутової шафи вона вийняла конверта з фотографіями; хутко погортала стосик, знайшла те, чого шукала, й простягнула мені світлину дівчинки-підлітка, пожовклу на краях, як то буває зі старими фотографіями.