Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 69

— Чому? Гадаєш, він таки винуватий?

— А ти як гадаєш?

Карі усміхнулася.

— Я не адвокат, Мікаелю. Я не вмію робити висновків на основі аналізу доказів та ймовірностей, як ти. Але… ні, я не вірю. Він не вбивав.

— Звідки така переконаність?

Карі зайорзала на стільці.

— Ну, мої аргументи не дуже переконливі, але пам'ятаєш, як він прийшов до нас? Став на порозі спальні з рушницею у руках?

— Так, і що?

— Я дуже добре пригадую його у той момент. Він хотів тебе убити, правда? Саме тому й прийшов. Але не зміг. Він не знайшов у собі сили вбити. Попри гнів і розпач, він не зумів натиснути на гачок. Не зміг… Ні, він не вбивця!

Я замислився.

— Ну, добре… Але ти казала, що йому було соромно за своє безсилля, за те, що не спромігся убити. А Альвін… Якщо він ненавидів мене, то Альвіна мав ненавидіти ще більше.

— Не забувай, Альвіна шматували… завдавали тортур, хіба ні?

Я кивнув.

— Ну, ось… Я ще повірила б, що Ганс Ґудвік міг поїхати додому до Альвіна Му й застрелити його. Але жорстоко катувати? І це людина, яка не зуміла змусити себе натиснути гачок? Нізащо не повірю! — Карі рішуче похитала головою. — Я бачила його тієї ночі. Потім сиділа разом з ним на кухні, пригадую кожну дрібницю. Ніколи не забуду… Ганс Ґудвік не вбивця.

Я усміхнувся до неї.

— Ти щойно стала свідком у справі.

— Про що ти?

— Гадаю, я залучу тебе до надання свідчень у суді. Ти розкажеш про ту ніч.

— Серйозно? Вважаєш, треба?

— Так.

— Не багато ж у тебе козирів!

— Жодних, — зітхнув я.

— А ти як вважаєш, Мікаелю, — запитала Карі за якийсь час. — Винен він чи ні?

— Не винен.

— Чому? Які підстави?

— Інтуїція…

Я не відважився розповісти їй про свої справжні підстави. Згадав сварку в нічному клубі з Ніною Гаґен, її оскаженілість, згадав, як вже за мить, коли я сказав, що Альвін становить реальну загрозу для неї, у неї з'явився задумливий, ніби звернений у себе вираз очей. І дуже тихо сказані слова: «Я не можу цього допустити». За кілька тижнів Альвіна замордували. Я не вірив у випадковості.

Мені не було його шкода. Якщо хтось заслужив на смерть, то це він, але думка, що моя брехня спричинилася до нещастя, що я безпосередньо відповідальний за його смерть, вселяла в мене якусь неясну моторош. Я умовляв себе, що ніяк не міг передбачити наслідків, що слова зірвалися з язика в момент неконтрольованого гніву, але й сам не мав певності, чи так воно насправді.

— Ні, — повторив я. — Ганс Ґудвік не вбивця. Але, боюся, його можуть засудити…

Минуло два тижні, перш ніж надійшли результати аналізу ДНК. Пляма крові на внутрішній стінці торби належала Альвінові. Розриви на рулоні й на стрічці, якою зв'язували Альвіна, збігалися ідеально. Я сподівався інших результатів, але й не здивувався. Моїм обов'язком тепер було провідати Ганса Ґудвіка й усе йому розповісти, та я не міг себе змусити до цього.

Я поїхав додому, повечеряв з Карі. Вона розповідала за столом про щось геть несуттєве, а я односкладово відповідав.

Потім вона стояла за спинкою крісла й масувала мені плечі. Я відхилився назад, заплющив очі. А за якусь мить промовив:

— Кров належала Альвінові.