Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 43

Увечері зателефонувала Карі й сказала, що хоче додому. Я попросив її потерпіти ще хоча б один день.

— Чому, Мікаелю? Що змінить один день?

— Дуже багато. Зачекай один день.

— Нащо?

Я зітхнув.

— Зроби ласку, дай мені цей день. Повір на слово, що це важливо й необхідно. Можеш?

— Ти щось знайшов, — констатувала Карі похнюпленим голосом.

— Лише один день, Карі, гаразд?

На іншому кінці дроту ніхто не відповів.

— Карі? Я кохаю тебе. Я заберу тебе завтра!

Розділ 16

Торбинка з рахунками Ґудвіків лежала на моєму кухонному столі. Я пив свою ранкову каву й дивився неї.

Петер не надто втішився, коли я сказав, що сьогодні теж не з'явлюся у конторі, та я не дав йому й слова вставити.

— Поговоримо завтра, Петере. Не телефонна розмова. І це надзвичайно важливо.

— Гаразд, Мікаелю, але тоді…

— Поговоримо завтра!

Дощило. Це називається мжичкою, коли весь світ заволочується дрібнесенькими водяними краплинками, такими крихітними, що їх і не видно. Усе навколо мокре й сіре. Спершу я їхав на північ, потім повернув на схід. Через міст. Люблю мости, а цей — один з найулюбленіших. Велична сталева арка між стрімкими схилами гір, та сьогодні її верхівка сховалася у хмарах, а море внизу було таке ж сіре, як небо.

По інший бік мосту, просто з фьорду, стриміли гірські крутосхили, поміж ними вилася видовбана в скелях дорога. Монотонність порушували хіба незчисленні білі коси водоспадів.

Задзвонив мобільник. Я глянув на номер. Знову Сонцесяйний.

— Маю факти, за якими ти полюєш, — сказав він. — Треба зустрітися. Зможеш увечері?

— Так, зможу, — відповів я. — Те ж місце і той же час, підходить?

— Чудово. Побачимося!

У тісних ущелинах тулилися крихітні, наче вимерлі, села, безлюдні й пустельні в сірій мряці. Але я надибав відчинену бензозаправну, за прилавком сидів молодий парубок і знуджено гортав газету. Він уважно вивчив мою намальовану від руки карту, трохи подумав, а тоді закивав головою, коротко й чітко пояснив, як добиратися. Я подякував і знову вийшов у сутінки та дощ.

Ледь помітне відгалуження з дороги ліворуч я проскочив. За кілька хвилин збагнув, що проїхав задалеко й розвернувся. З'їзд легше було помітити, власне, з протилежного боку. Ґрунтова дорога стрімко спускалася до річки на дні невеликої долини. Я з'їхав донизу на першій швидкості, припаркувався біля річки. Старий дерев'яний міст мав солідний вигляд, але дошки стали слизькими від дощу. Довелося міцно триматися за поручні. Я мав на собі ґумаки й дощовика, зате штани вже за п'ять хвилин промокли на литках.

Стежка, дбайливо викладена гранітом, якийсь час пнулася догори понад берегом. Трава, що пробивалася між камінням, побуріла й ослизла. Подекуди в річку зсунулося каміняччя, тому я ступав обережно, промацуючи кожний камінчик. Коліно пронизувало болем, коли доводилося перекладати на нього вагу тіла. За кількасот метрів стежка повернула ліворуч. Мокрі кущі хльоскали мене зусібіч, я промок іще більше.

Хатинка стояла під велетенською брилою, яка колись скотилася з вершини гори; тулилася до неї так тісно, що здавалося, ніби вона вбудована в камінь. То була низька, нефарбована халупка з темними вікнами. Ані натяку на дим з комина. Жодних ознак життя.