Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 137

Ніна погладила мене по щоці, обережно, ласкаво. Я хотів щось сказати, але видобув з горлянки лише нерозбірливі звуки.

— Цить, Мікаелю, тобі не треба нічого казати. Це зовсім зайве.

Вона підвелася, і я побачив, у що вона вдягнена. Блискучий пластиковий плащ, чи радше дощова накидка, яку натягають через голову поверх решти одягу. Такі дощовики в мене завжди асоціювалися з британськими туристами.

Однак Ніна Гаґен нічим не нагадувала британську туристку. Вона була гола. У відблисках лампи позаду проглядало під пластиком голе тіло. Вона помітила мій погляд і усміхнулася, провела руками уздовж стегон.

— Як я тобі, Мікаелю? Подобаюся?

— Ні, — спромігся вимовити я, хрипко, ледь чутно, але виразно.

Але Ніна не слухала, вийшла з кімнати. Я чув, як вона чимсь гримає і брязкає. Я знову спробував звільнити руки. Цього разу вже доклав усіх сил, тягнув, що мав моці. Смикав. Намагався розхитати вузли, протиснути долоні. Біль в голові був такий нестерпний, що я мусив заплющити очі й закусити губи, щоб не закричати. Усе намарно. Мотуззя, чи чим там вона мене прив'язала, не ослабло ні на йоту.

Коли я розплющив очі, вона стояла переді мною й усміхалася. То була не Альвінова божевільна посмішка-гримаса. То була справжня людська усмішка, і вона налякала мене ще дужче. В очах світилася материнська турбота.

— Нікуди не йди, будь ласка, — мовила вона. — Я відлучуся ненадовго.

Невдовзі вона повернулася зі скринькою для інструментів. Я спробував сфокусувати погляд, але в очах далі двоїлося. Я розумів, що мушу тримати з нею контакт.

— Я… — подав я голос.

— Що? — Ніна ввічливо й терпляче чекала на продовження.

— Люди знають, що я тут.

— Ой, сумніваюся.

— Я розмовляв з сусідкою. Розпитував дорогу.

— Знаю, вона мені зателефонувала. Жінка подумала, що то був не зовсім слушний час для візиту з ріелтерської контори, — Ніна задумливо глянула на мене. — Тут я вже нічим не зараджу, але тебе однаково не знайдуть.

— Ти їх убила, правда? Матір і батька? — я закашлявся, а Ніна терпливо чекала, доки я віддихаюсь. — І решту — теж. Названих батьків. Трьох жінок. То ж ти їх убила? І Альвіна.

Ніна глянула на мене майже з повагою.

— Ти провів велику роботу, Мікаелю. Який ти розумний! Майже все так і було. Але це пусті балачки. Тобі треба берегти сили.

— Утекти… — прохрипів я. — Ти можеш утекти. Покинути країну. Не робити собі ще гірше, ніж є. Просто покинь мене тут, Ніно. Це дасть тобі чималу фору.

Ніна довго стояла, думала, потім сіла мені на литки, опершись колінами на підлогу по обидва боки моїх ніг.

— Ні, Мікаелю, — похитала вона головою і знов усміхнулася. — Так легко не відбудешся… Може, й справді, час покинути країну. Але спершу розберемося з нами. Насамперед ми обоє…

Вона нахилилася уперед і впилася в мене поцілунком. Я відчував, як вона намацує мою руку. Не відриваючись від моїх губ, вона схопила мій мізинець і зламала його.

Біль паралізував тіло. Я закричав, вибухнув криком просто їй в обличчя. Але найгіршим був не біль. Найгіршою була крихітна частка секунди, коли біль і шок забив мені памороки; мізерна мить перед тим, як я закричав: Ніна Гаґен тоненько пискнула. Звук був чимось середнім між зітханням і стогоном. Задоволення. Блаженство. Так реагує жінка, коли твої пальці вперше торкаються її плоті. Почувши цей згук, я збагнув, що зламаним пальцем не скінчиться. Вона піде далі. До кінця…