Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 117

— Не знаю.

— Але пам'ятаєте, як застрелили?

— Ні.

— То звідки знаєте, що таки застрелили?

— Пес був мертвий. Лежав… надворі.

— Он як?

— Ірене сказала, що то я убив.

— Ваша дружина… Як вона зреагувала?

— Впала в істерику.

— А ви? Що відчували ви, коли збагнули, що наробили?

Ганс Ґудвік знову замовк, і те мовчання тривало й тривало — до безконечності. Я вже хотів повторити запитання, та він раптом підвів голову і сказав:

— Нічого.

— Нічого не відчули?

— Гадаю, у мене мало зосталося почуттів.

— Ви вважаєте, що Альвін Му вбив вашу доньку? — запитав я наприкінці.

— Так.

— Вважаєте навіть попри те, що його виправдали в суді?

— Так.

— Чому?

— Він мені сказав про це.

— Коли?

— У залі суду. Коли зчинився галас… Він підійшов до мене і сказав…

У залі запала мертва тиша.

— Що саме він сказав?

Обличчя Ганса раптом видовжилося, губи затремтіли.

— Він сказав… Він сказав…

— Що він сказав, Ганс?

— Він сказав, що вона нявчала, мов кошеня… Коли він колов її… нож… коли він увігнав у неї ніж.

Останні слова вирвалися стогоном з-під долонь, якими він затулив обличчя, що нараз ніби почало розсипатися, оголюючи беззахисність Ганса Ґудвіка перед світом. Плечі його безгучно здригалися. Я мовчав, даючи можливість присутнім відчути цю мить сповна. Я довго чекав. А тоді запитав:

— Ви бажали смерті Альвінові Му?

— О, так! Понад усе на світі!

Знову пауза. Я тягнув її, скільки міг, доки тиша стала нестерпною.

— Ви його вбили, Гансе? Ви вбили Альвіна Му?

Він похитав головою, майже згорьовано.

— Ні… Але я радий, що хтось це зробив замість мене.

Розділ 49

Наступного дня суддя був не в гуморі, і зігнав свою роздратованість на мені. Усі були в залі, окрім Ганса Ґудвіка.

— Що це означає, пане адвокате?

Я стенув плечима.

— Усе так, як розповів прокурор. Мій клієнт зазнав нервового зриву, він у лікарні. Це все, що мені відомо.

— Коли він зможе з'явитися тут?

— Не знаю. Я з ним не розмовляв. До того ж, я не лікар.

Суддя понуро глянув на мене.

— Ми можемо продовжити засідання за відсутності відповідача?

— Ні, — відповів я. — Про це й мови не може бути.

— Мабуть, ваша правда. Але мені це не подобається, адвокате Бренне. Потурбуйтеся, аби його доставили в суд якнайшвидше.

Мене вже також почала розбирати злість.

— Я не можу доставити його в суд, ваша честь. У в'язниці його визнали хворим і повезли до лікарні. Що я можу зробити в такій ситуації, як ви гадаєте?

Суддя пропустив моє зауваження повз вуха.

— Гаразд, суд оголошує перерву. Будьте готові продовжити слухання після обіду. І тримайте мене в курсі справи…

Востаннє зиркнувши на мене, суддя підвівся і в супроводі двох інших суддів рушив геть із зали.

Я глянув на Крістера Бонде.

— Тепер твоя черга, прокуроре. Треба поговорити з лікарями.

— Поговорю, — відповів той, не підводячи на мене очей.

Крістер уникав зустрічатися зі мною поглядом від самого початку слухань. Я відчував, що мені починає діяти на нерви його постійне невдоволення.

— Зателефонуй мені, — кинув я на ходу і подався до своєї контори, де гаяв час аж до обіду, малюючи кола на аркуші паперу.

Задзвонив телефон, але телефонував не сам Крістер Бонде, а його секретарка. Вона розповіла, що Гансові Ґудвіку дали заспокійливе і відвезли до в'язниці й що ймовірно, він оговтається не раніше завтрашнього дня.