Читать «Божа кара» онлайн - страница 255
Анатолій Андрійович Дімаров
Крику!.. Ґвалту!.. Хутір трусився…
А я?
Що ж я…
Я мовчав — беріг свою лисину.
Надька така: не пожаліє яєць!
Вони такі!
Мій правнук — вихованець дитячого садочка.
Не по літах серйозна людина.
Скаже що — хоч стій, хоч падай.
Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.
Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.
Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.
— Знаєш що, — звернувся до нього, — поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.
Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.
— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..
А це вже нещодавно — останній рік у садочку.
— Ти там не нудьгуєш?
Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:
— Не заважай!
А мене розбирає стареча цікавість:
— А в тебе там дівчина є?
— Є.
— А як її звати?
— Олюня.
— І давно вона в тебе?
— Два роки.
— І що ви збираєтесь робити після садочка?
— Поженимось.
— Ото… Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.
— У тебе, дідусю.
— А я вам не заважатиму?
— А ти, дідусю, помреш.
— А як не помру?
— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!
Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: «Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?»
Випадок у лікарні
Не терплю хропунів.
Можуть же полікуватися! Можуть!
Не лікуються, труять іншим життя.
Мені підселили хропуна з хропунів.
Мені, у якого сон наче в зайця!
Рип — і я вже схопився.
Трісь — і я вже на рівних.
Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.
А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.
Ніч терпів… Другу… Відчуваю, що збожеволію.
Поскаржився черговому лікареві.
— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.
Терпіти?.. З глузду з’їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть, — знайшов!
Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.
Те, що треба!
Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.
Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком…
Добіг, а сестра на дивані. Вкрилася ковдрою, посапує солодко.
Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п’ятої (завжди прокидався о п’ятій) та потихеньку й змотаюсь.
Послався, ліг і провалився у сон.
І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню.
Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт.
Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги…
Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина?
А мені довелося.
Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували.
Одкачували сестричку до ранку.
Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав:
— Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує!
Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять.
Зате тиша вночі, як у могилі.
Кр-р-расота!