Читать «Божа кара» онлайн - страница 250
Анатолій Андрійович Дімаров
І не знав, кому дякувати, що лишився живий: Богові чи материнській молитві.
* * *
А тепер, через багато-багато років, уже й жалію, що викинув оті півцеглини.
Я б одніс ту «зброю» до музею.
Як взірець наймасовішої зброї (принаймні в історії України), за допомогою якої ми кували перемогу над ворогом.
Кували, з ціною геть не рахуючись.
«А что их жалеть!» — повік лунатиме в пам’яті.
Німчики, голубчики…
* * *
Ніде так химерно не переплітається смішне зі страшним, як на війні. Сама ж смерть іноді аж ніби ховається під блазенську личину, що й не знаєш: сміятися чи криком кричати.
* * *
Отож помандруємо в далекий рік сорок третій, коли в село над Дінцем, що в ньому жила Наталка, прийшли німці, не спитавшись у тієї ж Наталки дозволу, потикатися їм сюди чи не потикатися. Бо такої жінки, як Наталка, ще й білий світ не родив. Мало того, що бригадири колгоспу десятою дорогою Наталку обходили, а й сам голова, цар і Бог на селі, остерігався з нею зв’язуватись.
Ну, німці як заглянули в село, так і подалися, поставивши, людей не питаючи, старосту та кількох поліцаїв. Це діло звичне, начальство ніколи з людьми не радиться… Німці навіть колгосп не розпустили, як дехто із старших надіявся, німці не такими дурними були, щоб руйнувати дармове — чортове… Наказали лишень, щоб був «орднунг»: щоб усі до одного на дармову роботу виходили, як і досі ходили. Та щоб у першу чергу зібрали врожай і весь до зернини здали німецькій армії в подяку за те, що визволила їх від жидів та комуністів. Жидів, щоправда, у тому селі зроду-віку не бачили, а комуністи всі повтікали.
«Здиміли!» — казали в селі.
І люди звично вийшли у поле, де замість бригадирів пильнували їх уже поліцаї, і Наталка, на диво, пішла, хоч і кричала, що їй остогидло задаремно гнуть спину, пішла, ще й снопи в’язала — перевесла свистіли. І жінота сичала на неї, що перед німцями вислуговується, а Наталка просто не вміла по-іншому. Наталка була люта на роботу на будь-яку, тож і намагалася якомога швидше з нею покінчити…
Пов’язавши отак до обіду, Наталка розігнула спину і голосно мовила:
— Все! Трудодень заробила!
Та додому й пішла, на весь лан виспівуючи:
І поліцаї її не затримували, бо зв’яжися з Наталкою — білому світові будеш не радий.
А з німцем що учудила!
З німцем, з отим, що наїжджав перевіряти, чи не лінькують.
Який щоразу до Наталки підходив на її роботу помилуватись. Та все: «Гут!..» «Гут!..»
Іншого слова мовби й не знав. Він же по-нашому ні бе ані ме. Ні бельмеса по-нашому!
Одного разу приїхав без перекладача: захворів чи встрелили? На мигах розмовляв з поліцаями. А до Наталки таки підійшов, не міг оминути Наталки!
— Гут!.. Зер гут!..
Тут Наталці й урвався терпець:
— Що ти все гуткаєш?.. Снопи поміг би перев’язувати, а не гуткати!
— Гут!.. Гут!.. — кивав на те німець.
— Таке, — скривилась Наталка. — Дурний піп, дурна його й молитва… Не хочеш снопи в’язати — котись ковбасою в Німеччину!
