Читать «Божа кара» онлайн - страница 12

Анатолій Андрійович Дімаров

Мені було тоді десять років, і я впросив тата взяти з собою й мене. Пам’ятаю, мати услід ще гукнула:

— Ви ж там недовго!

— Та чого б ми там засиджувались! — відповів матері тато.

Зайшовши у сільбуд, ми з татом примостилися на крайній од дверей лаві: люду набилося стільки, що почало гаснути світло у лампі. Лампа була на столі, стіл — на помості, а за столом уже не сидів — стояв дядько Юхим. З червоним, на всі груди, бантом, шаблюкою і наганом. Наган був уже не в кобурі — лежав на столі, націлений дулом на людей, що сиділи внизу. Погляд дядька Юхима не обіцяв нічого хорошого, а голос — повний погрози. Ми з татом запізнилися, тому почули тільки кінець виголошеної Заволокою промови:

— Вобчем так: хватить базарювати! Заявляю овторитетно: звідси вийде тільки той, хто запишеться до артілі… Микито, замкни двері!

Позаду клацнув замок, у приміщенні стало так тихо, що чутно було, як потріскував у лампі ґнотик.

— А як хто не схоче писатись? — запитав хтось несміливо.

— Хто не схоче, того винесуть наперед ногами, — усміхнувся недобре дядько Юхим. — Оце ви думаєте для чого? — ткнув рукою в наган.

— Патронів не хватить! — гукнуло іззаду.

— Хватить. Ще й остануться. Припас на усіх. Осьо. — Дядько Юхим поліз до кишені, висипав на стіл блискучі набої. Я аж звівся, щоб їх покраще роздивитись, але тато присадив мене рукою по голові. «Сиди!» — засичав перелякано. Дядько ж Юхим, взявши нагана до рук, націлився у крайнього справа: — Ану йди записуватись!

— Я ще трохи подумаю, — мекнув налякано той.

— Ну, подумай-подумай, мені спішить нікуди. — Наган поціливсь-поціливсь у нього, потім пересунувсь на іншого: — А ти чого гузном приклеївся?

— Дак я ж неграмотний!

— А то не біда. Були б руки да ноги. А грамоті вже в артілі научать… Іди, поки не стрельнув!

Отак по одному, по одному та й висмикував з гурту до столу.

Хтось попросився:

— Хоч до вітру пустіть!

— Валяй у штани, — дозволив дядько Юхим. — Сказав: випускаю тіки тих, хто записався.

Дядько, що просився до вітру, наче наврочив: мені теж припекло надвір. Я засовавсь, заскімлив, тато, зібравшись з духом, гукнув і собі:

— Хоть дитину ось випустіть!

На що дядько Юхим відповів:

— Потерпить, не вмре.

Тоді тато пораяв:

— Пускай, синку, потихеньку під себе.

Отак ми й вернулись десь аж під ранок додому: тато — колгоспником, я — з розмазаним по штанях гівенцем…

І як я його не гнав, оцей спогад, коли працював над дисертацією, він знову й знову повертався до мене. «Скільки ж отаких конокрадів організовували колгоспи по західних областях України!» — ворушилася крамольна думка, бо з кожної переможної реляції цілився мені межи очі дядьків Юхимів наган. Я аж мотав головою, проганяючи далекий той спогад, і оглядався боязко на сусідів, які сиділи в бібліотеці: чомусь здавалося, що вони могли якщо не почути, то здогадатись, про що я зараз думаю.

Та все ж, незважаючи на всі сумніви, дисертація була написана, передрукована начисто, оправлена в сап’янову папку й урочисто покладена перед моїм керівником. Уже був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, вже й опоненти дали знати, що приїдуть на захист, і місця в готелі їм заброньовані, аж тут як сніг на голову звалився двадцятий з’їзд партії, виступ Хрущова на ньому, і все пішло шкереберть. Дисертацію почали відфутболювати від консультанта до консультанта, аж поки мій керівник врешті пораяв її переписати, викинувши всі посилання на Сталіна.