Читать «Одні» онлайн - страница 4

За рік до цих подій, майже на узбережжі Гвінейської затоки, йшов жорстокий бій…

Часто буває так — ідеш по життю і не дуже-то думаєш над тим, що, власне, відбувається навколо, з тобою і т. д. А потім настає момент — лише один момент, що немовби кине головою тебе об землю, і, підвівшись, ти здивовано оглянешся і запитаєш: «Боже, та де ж це я? Та що це зі мною сталося?!» Для Леся цей момент настав тоді, коли відрубана голова його найкращого товариша Михайла перелетіла через бруствер і впала йому прямо до ніг. Він, як у сні, відклав автомат і сумно дивився на викривлене від передсмертного жаху чи болю обличчя товариша. Чи міг він ще рік тому припустити таке: Африка, палаючі уламки підбитого вертольота, мінне поле за спиною, чорношкірі партизани спереду, і він — єдиний ще живий білий чоловік — відстрілюється від них. А через якусь хвилю — патронів вже майже немає, допомоги не буде — тут не залишиться жодного білошкірого.

А як все непогано починалося! Рік тому у своєму невеличкому провінційному містечку, куди Лесь повернувся після навчання зі столичного університету, він надибав на оголошення, що зацікавило його. Фірма набирала людей для роботи охоронцями до якоїсь південноафриканської алмазної компанії. Обіцяли хороші гроші, не дуже тяжку працю, проїзд за рахунок наймача. Лесь, що не бачив жодної перспективи для себе в містечку, відразу відчув, що це оголошення для нього. Через декілька місяців він уже ступив на африканський континент. Але зовсім не в тому місці, де думав — до Південної Африки з цього місця була така ж відстань, як з його містечка до Парижа. Обдуривши, його просто продали як гарматне м’ясо до невеличкої африканської країни на березі Гвінейської затоки, де точилася жорстока бійня. Він потрапив на війну…

Його думки перервали гортанні викрики з-за бруствера. Майже механічно Лесь заклав у підствольний гранатомет останню гранату і вистрілив. Пролунав вибух, а за ним запала тиша. «Ну от і виграв у смерті ще декілька хвилин», — подумалось Лесеві. А що далі, коли закінчиться останній патрон, а з ним і ліміт відведеного йому часу? Цікаво, що вони зроблять з ним — відріжуть голову? А може перед тим ще помучать? Ну що ж, це їхня країна, їхня земля і, врешті, навіть їхня війна, а він тут, хоча й не по своїй волі, просто у якості гарматного м’яса. Все це, звичайно ж, правильно, але це його життя, і він буде боротися за нього, боротися до кінця!

Лесь стиснув автомата і прислухався — навколо продовжувала стояти тиша, і щось у цій тиші було не так. Була вона якоюсь неприродною, не від світу цього. «Може, я не помітив, як мене вже вбито?» — майнула у Лесевій голові дика думка. Наче у відповідь на його німе запитання з-за бруствера почулися чиїсь чіткі кроки. «Чоботи з підківками», — констатував здивований Лесь, лаштуючись розстріляти останню обойму. Він обережно вистромив з окопу голову, аби побачити те чудо з підкованими чобітьми і… заціпенів. Володар чобіт підходив уже до самого окопу, а Лесь все не стріляв — побілілими пальцями стискав автомат, і не міг відірвати погляду від прибульця. Перед ним стояв білий чоловік з вислими вусами, одягнутий у якусь подобу черкески, з смушевою шапкою на голові — козак та й годі!