Читать «Одні» онлайн - страница 2
Андрій Гарасим
Багато хто побачить у повісті А. Гарасима наклеп на національний характер, жовчну казочку із серії антиукраїнських анекдотів, які люблять розповідати наші сусіди. Але хіба не від Свіфта кращі антиутопісти намагалися судити про свій час, не лякаючись гіпербол? І хіба не зі Свіфтової Академії прожектів у Лагадо, яка насаджувала правильність думок, був списаний російськими марксистами радянський монстр?
Після 1991 року українське суспільство розроджується перманентними вигуками про розбудову держави, хоча достеменно ніхто не знає, що будується і для чого будується. Політики при цьому посилаються на труднощі перехідного періоду, не здогадуючись, що перехідний період для української історії може непомітно перейти у вічність. Критикуючи недосконале законодавство, лівих, російську експансію, погоду, ніхто чомусь не пов’язує український параліч після проголошення незалежності зі специфікою національної психології. Важко не погодитися, що ідеальною формою життєдіяльності для української натури був колгосп і бригадир з батогом. Доки батіг витьохкував над українськими головами, доти в Україні кипіла робота. А відколи не стало батога, українська людина не знає, що їй робити зі своєю свободою і сумує за добрими старими часами. Тому повість Андрія Гарасима «Одні» — це відверта розмова про вади національного характеру, перенесені в майбутнє. І якщо є в цьому доля гротеску, то лише для того, щоб зрозуміти причину національної немочі.
Одні
Стояло літо 2001 року. Тиша і спокій здавалось настали по цілому світі, неначе людство раптом захотіло почати жити в новому тисячолітті по-новому. Тихо і спокійно…
Сергій прокинувся — йому приснився його молодший брат Лесь, який безслідно пропав у далекій Африці ще рік тому. Та крім брата ще щось було у цьому сні, і, стиснувши голову руками, Сергій пригадав — йому також наснилася тепер така далека Батьківщина. За скільки кілометрів звідси, від цього загубленого в Сибіру містечка, була його рідна земля. Рідна… Він ніколи раніше не називав її так. Сергій був майже позбавлений сентиментів, йому завжди подобалися шляхи, на яких можна було здибати гроші — це основне, а якщо пощастить, то й трохи визнання. І от забрався аж сюди, майже на край світу, за ними, і можна сказати, що йому поталанило — таки непогано заробляв, був навіть начальником, правда, не досить високим, на місцевому видобувному підприємстві. То чому зараз йому все це наснилося? Рік, що закінчувався, порівнюючи з минулими, був напрочуд спокійний; хоча майже не було ніяких вісток з дому, та він, правду кажучи, приїхавши сюди з десяток років тому, вже й став забувати, що воно таке — батьківський дім, і от, раптом, маєш! Кажуть, що людина згадує своє минуле перед смертю. Сергій рішуче закрутив головою — чого тільки не прийде до неї темної сибірської ночі! Треба вийти з хати провітритись, а то занадто тут вже душно. І тихо, аби не розбудити дітей та жінку, він вийшов надвір.
