Читать «Одні» онлайн - страница 34

— Один, два… сім… — почав було рахувати Михась та збився з рахунку.

Вдалині почулося гарчання — то якісь хижі звірі гризлися за здобич.

— Скільки ж їх тут? — повторив уже ледь чутно Лесь.

Заспокоєні птахи почали опускатися на місце свого бенкету. Лесь схопив палку, аби пожбурити в ближніх, але зупинився. Вони ж не вбивці, вони просто могильники. Вбивця, як завжди, людина. Але заради чого тут полягло стільки народу? Жахливий здогад прийшов у Лесеву голову. Він пішов полем, до чогось дошукуючись. І знайшов. Вони лежали, майже обійнявшись, — два молодих хлопці з грубуватими селянськими обличчями. Один засадив другому ножа прямо в серце, а той розпанахав палашем йому всі нутрощі. Лесь взяв і уважно роздивився липку від крові руку одного і другого… Так і є — емблеми кланів різні. Отже, розбірка між кланами.

Вони не пішли через це криваве поле, а вирішили його обійти. Але обходити прийшлося довгенько — всюди лежали в траві трупи, всюди вилися над ними птахи. Вражений Лесь повторював про себе одне й те саме запитання: «Скільки ж їх тут полягло?». Мабуть, здогадувався, ніхто в світі не скаже йому, скільки ж полягло на цьому полі людей. Хіба що вовки та грифи, якби вміли рахувати…

Але це була не остання війна, яку вони побачили на своєму довгому шляху до Центру. Через два дні вони зайшли в край, де тамтешні невеличкі клани були в стані своєрідної холодної війни між собою. Зате активно воювали між собою церкви цих двох кланів. Священики ходили озброєні та з охороною, ніде не було жодної цілої церкви. Навіть кладовища і ті поділені за клановим поділом: там лежали люди одного клану, там — іншого. Навіть матінка земля їх не порівняла. Як результат — у краю розвинулося шаманство. На деревах вони часто зустрічали якісь тотеми чи ще якісь язичницькі ознаки, іноді, коли проходили під вечір лісовою гущавиною, бачили якісь підозрілі вогні, чули якісь дивні співи. Люди говорили, що по віддалених селищах відправляли людські жертви.

Вони все йшли і йшли по колишній матінці Європі, і зарослі чебрецем автобани були їм провідниками, а чисті Лесеві долоні часто ставали їхнім єдиним порятунком. Але скільки 6 вони не пройшли, вони нічого не бачили, крім кланової гризні, темноти і якоїсь тисячолітньої озлобленості. Убогі та рідкі селища, сірі і вже зовсім рідкі містечка… Майже завжди нужденний одяг з домотканого полотна, змарнілі обличчя. Сім’ї невеликі, переважно одна-дві дитини. Та й для чого давати багато дітей світу, де вічно ллється кров, де вічна свара та гризня? І вічне запитання: «З якого ви клану?» Чисті без татуювання Лесеві руки викликали у всіх крайній подив і сум’яття — декілька хвилин ніхто не міг відвести від них свого зачудованого погляду, потім починали щось безвиразно бурмотіти (іноді чулися погрози), але дорогу давали завжди, як майже завжди після цього проводжали Леся довгими поглядами. Лесь майже фізично відчував на спині ці погляди і ніколи не міг розібрати, чого у них більше — страху чи надії.

У Лесевій голові весь час крутилася одна набридлива думка. Колись, ще малим, він прочитав у газеті замітку про те, що десь в Індії, в джунглях, знайшли двох здичавілих дітей. Відрізані від людського світу, вони якщо і знали мову, то забули її, навіть розучилися по-людськи ходити — рачкували. Зараз Лесеві здавалося: щось подібне трапилося і тут. Українці були, як діти — весь час у них була якась жорстока мачуха, що пригноблювала, пригнічувала їх. Аж раптом всі мачухи світу враз щезли, перед ними відкрився широкий світ — здавалось, живи, твори… Та вийшло, як з тими дітьми в джунглях — заблукали, забули свою мову і стали рачкувати.