Читать «Одні» онлайн - страница 33

— Не думаю, щоб він був більшим реалістом, ніж ви, — сказав Лесь.

— Але ти вже інший, — промовив старий. — Звичайно, ти вже знаєш набагато більше, ніж твій батько — тепер усі без жодних ілюзій — вони залишилися в минулому.

— Без жодних ілюзій… — повторив за ним Лесь.

— Так ви не знаєте дорогу на столицю?

— Я навіть не знаю, столицею чого вона тепер має бути, — відповів дід.

— Ясно, — сказав Лесь.

Він зібрався був уже прощатися, поки цей старий не задав ще якихось питань, — звичайно, за Лесем полювали і в щось ув’язувати старого йому не хотілося, але раптом він ще раз звернувся до старого:

— Зніміть свої постоли.

— Для чого?

— Я вас прошу, зніміть.

І сам сів на узбіччі, розшнуровувати свої досить непогані, видані йому в африканському таборі, черевики. Знявши, протягнув їх старому — «Тримайте!», а сам взувся в його ветхі постоли, що досить відчутно тиснули йому ноги. Старий протестуюче замахав руками:

— Тобі ще йти і йти, а я вже своє відходив.

— Це вам привіт від батька, — відмахнувся Лесь. І коротко додав: — Бувайте здорові!

Повернувся і пішов — старий ще довго дивився їм услід. Коли відійшли на досить значну відстань, Лесь пояснив Михасеві:

— Це мій товариш по навчанню. Непоганий хлопець — звати Андрієм. Колись він був на півголови вищий за мене.

Лише за декілька днів розпитів вони таки більш-менш точно довідалися, де ж розташовувалася столиця, а точніше «Центр» — так його всі називали. І хоч йти було далеченько — з десяток днів на схід — вони таки вирушили.

Крокували колишніми франціями та німеччинами, що затопились тепер, як стародавня Атлантида у хвилях чебрецю та м’яти, вони топтали колишні автобани, через асфальтову товщу яких пробивалися тепер до неба молоді деревця; вони проминули майже всю славну Європу, слава якої, проте, не врятувала її від всемогутнього часу та полону чебрецю і м’яти. Тепер на її просторах жив народ, який завжди тулився на задвірках, а тепер волею випадку мав стати її повноправним господарем. Та поки що не став — ті поодинокі поселення, переважно аграрного клану, виглядали аж надто бідацькими, занедбаними. Видно, занадто довго тулився цей народ на задвірках, вже звик до них і нічого, крім них, не знав та вже й не міг взнати — Європи, як і Америки, як і Сходу вже не було, як не було ні їхніх досягнень, ні їхньої культури, як вже не існувало і їхніх страшних злочинів. Все потонуло в чебреці та м’яті. А от злочинів нових господарів чебрець та м’ята сховати ще не могли.

Одного разу, коли вони пробивалися через гущавину лісу, з тої сторони, де якраз починався просвіт, до них долинув клекіт, що, мабуть, належав якимось хижим птахам. І точно, коли вони нарешті вийшли на широку лісову галявину, то стривожена їхньою появою знялась величезна зграя хижого птаства. Здобич цих птахів примусила мандрівників заціпеніти — то тут, то там серед столоченої трави лежали людські трупи.

— Боже, скільки їх тут?! — видихнув Лесь.