Читать «Одні» онлайн - страница 27

Їхня подорож тривала декілька годин. Михасю якимось чином вдалося звільнитися від кляпу, і він заверещав на весь ліс: «А бодай би все то пропало, позападалося!!! Це ж треба, до цих люциперів втрапити у руки!!!» їхні тюремники не звертали на його крики жодної уваги — здавалось, вони його просто не розуміли. Нарешті вони вирішили зробити коротку перерву, і Лесь отримав змогу тишком запитати Михася, хто ж ці люди, які їх полонили. Михась мало не зайшовся плачем:

— Нам страшенно не повезло — ми потрапили до кинутих! Я ж знав, що ця сторона річки належить до їхніх земель, та на радощах, що мої мене не спалили, зовсім про це забув! От і попали з вогню та в полум’я! Там спалити хотіли, а тут ще перед тим жили з живого витягнуть!

І в Михасевих очах з розпачу, з досади за тільки що втрачений шанс подовше пожити на цьому світі, здається, чи не сльози зблиснули.

— А хто вони такі — ці кинуті? — продовжував нишком допитуватися Лесь.

— Старі люди розказують, що в давні часи, коли всі кидали («обдурювали» — машинально поправив його Лесь) всіх, були серед кинутих, а може і серед кидал такі, які вирішили не приймати подібної практики — обдурювати і бути обдуреними. Тому і поселилися вони подалі від людей: поховались по болотах та лісових нетрях. Не було б у тому ніякої біди, якби вони не перекинулись у якесь чорнокнижжя. Точно не знаю, але розказують, що всіх, хто потрапляє їм до рук, вони вбивають, бо вважають посланцями якогось чорта, от забув тільки, як вони його взивають — дуже дивна назва.

— МММ, — так ми називаєм сатану, посланцями котрого ви є! — гаркнув збоку один з їхніх конвоїрів, що, виявляється, не тільки знав людську мову, а й мав чудовий слух. І, вже звівшись на ноги, боляче ткнув Михася в живіт держаком списа:

— Ану, поднімайсь, прислужник чорта! Скоро час розплати!

Далі була виснажлива дорога через якісь безлюдні болотяні пустині, де за ступлений вліво чи вправо від стежки крок їх чекала жахлива смерть у трясовині. Нарешті вкрай змучені вони вибралися на якийсь острівок землі серед цих безмежних боліт, на якому, власне, і розташовувався табір «кинутих» — декілька заглиблених у землю, критих зверху дерном хиж. При їхній з’яві, здається, все селище висипало з хиж — від малого до старого всі були замурзаними, змарнілими, у всіх очах проглядала якась особливо затята, здається сконденсована від болотяних випарів, злість. Не важко було здогадатися, на кого вона була спрямована.