Читать «Одні» онлайн - страница 26

— На жаль, Лесю, цього разу не прийшов я тебе забирати, зараз у кожного з нас свої дороги. Моя відома — на Україну, а от твоя… Я довго думав про те, що судилося тобі, і прийшов до висновку — свою долю не обминеш.

— І яка ж моя доля? — спитав Лесь.

— Тобі вже її сказали, Лесю Чисті Руки, — мовив урочисто кубанець.

Лесь закрутив головою:

— Не розумію, ти маєш на увазі те саме, що й той кремезань з африканського табору?

— Так, ти повинен стати отаманом чи, як-то тепер, — президентом. Але не тим балабоном, якого з тебе хотіли зробити ті харцизи, а справжнім — з крові і вогню!

— Але чому я?

— Тому, що ти молодий, сильний, і тому, що в тебе чисті руки, а їх вже немає ні в кого.

— Але чекай, кубанцю, ти мені зараз тут такого наговорив, воно все якось зараз не вкладається в голові. Давай відкладемо це до завтрашнього ранку, і завтра все добре обговоримо — те, що ти пропонуєш, так незвично!

— Те, про що я зараз сказав, немає смислу обговорювати, а спати — що ж, поспати дійсно треба — сьогоднішній день був виснажливий, особливо для тебе. Поспи, Лесю…

Коли вранці Лесь прокинувся, він не знайшов кубанця. Лесь кинувся до Михася, що ловив на річці рибу, але на всі його розпитування той відповідав, що взагалі з того часу, як прокинувся, а встав він дуже рано, не помітив навколо жодної живої душі. До того ж сказав, що вчора Лесь заснув раніше за нього. Отже, з’ява кубанця могла бути просто сном, але все ж цей сон був занадто реальним! Як би там не було, а Лесь знову залишався наодинці зі своїми роздумами, і нічого втішного у них не було. Покинутий один серед чужих людей, у чужому часі. Звичайно, можна було відшукати Богом забутий куток — тепер більшість планети такий куток — і тихенько собі жити, але Лесеві цього не хотілось — занадто сумно і одноманітно. Піти тим шляхом, про який він говорив цієї ночі з реальним чи уявним кубанцем? Що ж, це цікаво, але і небезпечно.

Лесь думав і ніяк не міг прийти до якогось чіткого рішення. Тому він згадав про свого добровільного чи невільного супутника і вирішив ще переговорити з ним. Все ж таки, на відміну від кубанця, він був справжнім аборигеном цього часу, тож до його думки варто було прислухатися. Але Михась раптово кудись зник, причому його свитка, взувачка залишилися в таборі. Ще зранку він ловив майже поряд з місцем їхньої ночівлі рибу, але буквально за годину, поки Лесь роздумував над своєю подальшою долею, його наче корова язиком злизала. Лесь цілком логічно подумав, що він пішов далі по березі, тому сам відправився на його пошуки по зарослому кущами березі річки.

Він не пройшов і двісті метрів, як відчув, що йому в спину вперлося щось гостре. Лесь повільно повернув голову і побачив абсолютно дикого на вигляд (був одягнутий у вичинені звірячі шкури, у руках тримав списа) чоловіка, з поглядом, що не віщував нічого доброго. «Виходить, українці-людоїди зустрічалися не тільки в двадцятому столітті», — якось похмуро пожартував подумки Лесь. Чоловік притишено свиснув, і з кущів майже безгучно виринуло ще декілька чоловіків, які збили Леся з ніг, міцно зв’язали йому руки якимось реміняччям. А за хвилину вони десь з тих самих кущів витягнули також вже зв’язаного, з кляпом у роті Михася і кудись швидко їх потягнули.