Читать «Алтин-толобас» онлайн - страница 5

Дізнатись якомога більше про людину з минулого: як вона жила, про що думала, торкнутися речей, якими вона володіла, — і тоді той, хто назавжди згинув у пітьмі, буде осяяний світлом, і виявиться, що ніякої пітьми і справді не існує.

Це була не раціональна позиція, а внутрішнє чуття, що погано піддається словам. І в усякому разі не слід було ділитися такими безвідповідальними, напівмістичними поглядами з професором Крісбі. Власне, Фандорін тому й спеціалізувався не зі стародавньої історії, а з дев'ятнадцятого століття, що вгледітись у вчорашній день було простіше, ніж у позавчорашній. Та вивчення біографій так званих історичних діячів не давало відчуття особистої причетності. Ніколас не відчував зв'язку з людьми й без нього всім відомими. Він довго міркував, як поєднати приватний інтерес із професійними заняттями, і зрештою рішення знайшлось. Як це нерідко буває, відповідь на складне питання була зовсім поряд — у батьковому кабінеті, на камінній полиці, де стояла непоказна різьблена скринька чорного дерева.

* * *

Бабуся Єлизавета Анатоліївна, що померла за багато літ до народження Ніколаса, вивезла з Криму 1920-го дві цінності. Перша — майбутній сер Олександер, який на ту пору ще перебував у материнській утробі. Друга — шкатула з сімейними реліквіями.

Найпізнавальнішою з реліквій був пожовклий зшиток, списаний рівним, педантичним почерком прапрадіда Ісакія Самсоновича, котрий служив канцеляристом у Московському архіві міністерства юстиції та склав генеалогічне древо роду Фандоріних з докладними коментарями.

Були у скриньці й предмети куди давніші. Приміром, кипарисовий хрестик, що, як запевняє родинний літописець, належав легендарному засновнику роду хрестоносцю Тео фон Дорну.

Або мідно-руде, не вицвіле впродовж століть пасмо волосся в пергаменті, на котрому читався ледь помітний напис «Laura 1500». Примітка Ісакія Самсоновича була короткою: «Локон жіночий, невідомо чий». О, як хвилювала в дитинстві буйну Миколчину фантазію таємнича мідноволоса Лаура, схована непроникною завісою століть!

На столі в батька стояв видобутий звідти ж, із шкатули, фотографічний портрет дивовижної краси брюнета з печальними очима та імпозантною сивиною на скронях. Це був дід, Ераст Петрович, персонаж багато в чому вартий уваги.

А чого була варта цидулка великої імператриці, що власноручно черкнула на аркуші веленевого паперу всього два слова, зате ж яких! «Навіки вдячна» — і внизу знаменитий розчерк: «Катерина». Батько говорив, що колись містилися в скриньці й дідові ордени, в тому числі й золоті, з коштовним камінням, але в тяжкі часи бабуся їх продала. І вірно зробила. Чи й не диво «Володимири» та «Станіслави», їх в антикварних крамницях скільки завгодно, а от за те, що Єлизавета Анатоліївна зберегла старовинні нефритові чотки (тепер уже не довідатися, кому з пращурів належали вони) або годинник-цибулину бригадира Ларіона Фандоріна з турецькою кулею, що застряла в ній, — вічна бабусі вдячність.