Читать «Диваки і зануди» онлайн - страница 31

— Привіт, — мовив він.

Інґве був такий, як завжди. У зім’ятому костюмі, ріденьке волосся на голові стирчало дибки, ніби він щойно прокинувся, а посеред лисини червоніла ледь припухла ґулька — певно, його таки вжалила бджола.

Він усім привітно всміхнувся.

У руках у нього був якийсь клубочок, загорнутий у плед томатного кольору, що завжди лежав у його авто. Зі складок пледа виглядала чиясь лапка.

Таким усміхненим і простодушним на вигляд я ще Інґве не бачила.

Либонь, у нього стався струс мозку, подумала я. Він ударився головою у вікно спереду авто і добряче забився! Здається, так. Бо якби з ним нічого не сталося, то він прийшов би лихий, як чорт. Зараз на його обличчі завмерла якась дурнувата усмішка, і сам він стояв і тулив до грудей те, що було загорнуте у плед.

Раптом я згадала, що, здається, бачила, як Аксельсонів кіт зник під колесами авто, коли Інґве давав задній хід у бік будинку. Я дивилася на ту самотню лапку, що виглядала з пледа, і мене охопило жахливе передчуття. Певна річ, у пледі лежав Аксельсонів кіт, якого переїхало авто.

— Знаєш, що в мене тут? — спитав Інґве напрочуд лагідним голосом.

Він трохи невпевнено ступив у мій бік.

— Не показуй! — закричала я. — Не хочу його бачити!

Я перелякалася до смерті. Та й будь-хто перелякався б, якби до нього прийшов який-небудь телепень після струсу мозку і хотів показати збитого кота!

Аж тут із пледа виткнулася зморщена мордочка.

Безпорадно забігали туди-сюди великі каштанові очиці, над якими висіли, як погано пришиті клапті, вуха. Потім позіхота розтягнула на мордочці пащу, після чого голова сховалася у пледі. То було цуценя!

— Я подумав, що… — почав Інґве і ступив ще трохи в мій бік.

Та нараз цуценя вивільнилося з ворсистого пледа. І сповзло додолу. Там якусь мить постояло, а тоді струснулося так, що худеньким зморшкуватим тілом немовби пробігли хвильки. Хвіст піднявся вгору. Цуценя кілька разів ним жваво махнуло. А потім покотилося м’ячиком під здоровенний сервант. Лягло там і, затамувавши подих, притиснулося до стіни. Звідти поблискували його великі очі, схожі на чорні блискучі камінці. Воно без кінця чхало і сопіло від пилюки.

— Я приніс його тобі, Симоно, — сказав Інґве, простягаючи руку під сервант. — Це маленький боксер. Я купив його у співробітника. Знаю, як ти засмучена тим, що сталося з Кільроєм… І я подумав, що, мабуть, усі сподівання марні. А тут до мене дійшли чутки, що собака співробітника навела цуценят, і я подумав, що коли Кільрой зник, то… Ну, що цей малий пустун тебе трохи втішить. А хай тобі чорт!

Він відсмикнув руку і потряс нею. Собака куснув його гострими зубками за вказівний палець.

То он чого у Інґве був такий простодушний вигляд? Бо він мав сюрприз, загорнений у плед? Пішов і купив мені цуценя? Коли він назвав ім’я Кільроя, мене кинуло в жар. Чого це всі сподівання марні? Невже він думав, що Кільрой помер? Я подивилася на порожнього Кільроєвого кошика, на дні якого лежала погризена на рамтя крамнина. Я й досі відчувала його запах — запах сонця, солі та риби. І я знала, що не хотіла мати ніякого іншого собаку, крім Кільроя!