Читать «Відьмак. Хрещення вогнем» онлайн - страница 9

— Ну, із тим вислідковуванням — діло даремне, — сказала лагідніше, але все ще із трохи глузливою усмішкою на устах. — Ти у Брокілоні у безпеці. Та й дівчини живою вони не отримають. Як руїни на Танедді перекопали, розвалини вежі тої магічної, шо завалилася… Гей, шо з тобою?

Відьмак заточився, сперся об кедр, важко присів на стовбур. Мільва відскочила, перелякана блідістю, яка раптом укрила його обличчя.

— Аґлаїс! Сірсса! Фауве! До мене, швидко! Зараза, чи він не помирати оце зібрався?! Гей, ти!

— Не клич їх… Усе зі мною гаразд… Кажи. Хочу знати…

Мільва раптом зрозуміла.

— Нічого у руїнах не знайшли! — крикнула вона, відчуваючи, що також блідне. — Нічого! Хоч кожен камінь оглянули й чари кидали, але так і не знайшли…

Вона витерла піт з брів, жестом утримала дріад, що саме підбігали. Схопила відьмака, який сидів на деревині, за руки, схилилася над ним так, що її довге біляве волосся впало на його побіліле обличчя.

— Невірно ти мене пойняв, — повторила швидко, нескладно, ледь знаходячи слова у напорі тих, що тиснули їй на губи. — Я лиш сказати хтіла… Зле ти мене пойняв. Бо я… Звідки ж я знати могла, шо ти аж так… Не те я хтіла. Я про те тіки, шо дівчина… Шо не знайдуть її, бо безслідно зникла, як оті чародії… Пробач.

Він не відповів. Дивився убік. Мільва закусила губу, стиснула кулаки.

— За три дні я з Брокілону єду, — сказала лагідно після довгого, дуже довгого мовчання. — Нехай тіки місяць на ущерб піде, нехай тіки нічки трохи темнішими стануть. Днів за десять повернуся, може раніше. Зразу по Ламмасу, у перших днях серпня. Не турбуйся. Землю і воду переверну, але вивідаю все. Як хто шо про ту панну знає, ти теж те взнаєш.

— Дякую, Мільво.

— Десять днів… Ґвинблейдде.

— Я Ґеральт, — простягнув він руку.

Вона потиснула без вагання. Сильно.

— Я — Марія Баррінг.

Кивком і тінню посмішки він подякував за щирість: знала, що оцінив її.

— Будь обережна, прошу. Ставлячи запитання, дивися, кому їх ставиш.

— Не переймайся.

— Твої інформатори… Ти їм довіряєш?

— Я нікому не довіряю.

* * *

— Відьмак у Брокілоні. Серед дріад.

— Як я і припускав. — Дійкстра сплів руки на грудях. — Але добре, що воно підтвердилося.

Він помовчав хвилинку. Леннеп облизнув губи. Чекав.

— Добре, що підтвердилося, — повторив шеф таємних служб королівства Реданія, у задумі, наче собі самому. — Завжди краще мати впевненість. Ех, якби ще виявилося, що і Йеннефер із ним… Немає із ним чародійки, Леннепе?

— Прошу? — Дізнавальник здригнувся. — Ні, ясновельможний пане. Немає. Що накажете? Якщо хочете його живим — виманю з Брокілону. Якщо ж він миліший вам мертвим…

— Леннепе. — Дійкстра підвів на агента холодні блідо-блакитні очі. — Не будь таким завзятим. У нашому фахові завзятість невигідна. І завжди — підозрілива.

— Пане, — Леннеп трохи зблід, — я тільки…

— Знаю. Ти тільки питав, що я накажу. Наказую: залиш відьмака у спокої.

— Як накажете. А що із Мільвою?

— Її також залиш у спокої. Поки що.

— Як накажете. Можна йти?

— Іди.

Агент вийшов, обережно й тихенько зачиняючи за собою дубові двері кімнати. Дійкстра довго мовчав, втупившись у купи мап, листів, доносів, протоколів дізнань і вироків смерті, що завалювали стіл.