Читать «Відьмак. Хрещення вогнем» онлайн - страница 195

Він підвів голову, почувши кроки, стук підків і хрускіт панцирів.

— То він, милостива пані. Дозвольте, допоможу вам зійти…

— Облиф.

Ґеральт підвів голову. Стояла перед ним жінка в обладунку, жінка із дуже світлим волоссям, таким світлим, майже як його власне. Він зрозумів, що волосся було не світле, а сиве, хоча обличчя жінки не носило ознак старості. Дозрілого віку — авжеж. Але не старості.

Жінка притискала до уст батистову хусточку із мереживними краями. Хусточка була сильно закривавленою.

— Устаньте, пане, — прошепотів до Ґеральта один із рицарів, що стояв обік. — І віддайте шану. То королева.

Відьмак устав. І вклонився, пересилюючи біль у крижах.

— Ти вахифтиф міфт?

— Пробачте?

Жінка відвела хусточку від уст, сплюнула кров’ю. Кілька червоних крапельок осіло на орнаментованому наперснику.

— Її Величність Мева, королева Лирії і Рівії, — сказав рицар у фіолетовому плащі, оздобленому золотим гаптуванням, який стояв поряд із жінкою, — запитує, чи то ви героїчно командували обороною мосту на Ярузі?

— Якось так вийшло

— Вийфло! — королева спробувала засміятися, але те не дуже їй вдалося. Скривилася, бридко вилаялася, але невиразно, знову сплюнула. Перш ніж встигла прикрити рота, він побачив паскудну рану, зауважив брак кількох зубів. Вона перехопила його погляд. — Ага, — сказала з-за хусточки, дивлячись йому в очі. — Якийф фучий фин гепнув мене профто у морду. Нічого фтрафного.

— Королева Мева, — заявив пафосно той, у фіолетовому плащі, — билася у перших рядах, як чоловік, як рицар, ставши проти переважаючих сил Нільфгарду! Та рана болить, але не спотворює! А ви врятували і її, і наш корпус. Коли якісь зрадники захопили пором, той міст став для нас єдиним порятунком. А ви його героїчно захистили…

— Перефтань, Одо. Як ти ввешфя, герою?

— Я?

— Ну певне, що ви, — рицар у фіолетовому глянув на нього грізно. — Що із вами? Ви поранені? Контужені? По голові вас ударили?

— Ні.

— Тоді відповідайте, раз королева запитує! Бачте ж, вона поранена в уста, важко їй мовити!

— Перефтань, Одо.

Фіолетовий уклонився, потім глянув на Ґеральта.

— Ваше ім’я?

Та нехай там, подумалося йому. Досить з мене того всього. Не стану брехати.

— Ґеральт.

— Ґеральт звідки?

— Нізвідки.

— Не пафований? — Мева знову оздобила пісок під ногами червоними розбризками слини, змішаної із кров’ю.

— Вибачте? Ні-ні. Не пасований. Ваша королівська величносте.

Мева витягнула меч.

— На коліно.

Він послухався, надалі не в силах повірити у те, що діється. Надалі думав про Мільву й дорогу, яку обрав для неї, злякавшись трясовин Їзгіту.

Королева повернулася до Фіолетового.

— Ти фкавеш формулу. Я не маю фубів.

— За безприкладну мужність у бою за слушну справу, — розпочав із пафосом Фіолетовий, — за явний доказ цноти, гонору й вірності Короні, я, Мева, з ласки богів королева Лирії і Рівії, силою моєю, правом і привілеєм пасую тебе на рицаря. Служи вірно. Знеси той удар, але більше ні одного.

Ґеральт відчув на плечі удар клинком. Глянув у світло-зелені очі королеви. Мева сплюнула густою червінню, приклала хусточку до обличчя, підморгнула до нього з-за мережив.