Читать «Відьмак. Хрещення вогнем» онлайн - страница 191

— За жердини! — крикнув перевізник. — Поки б’ються, може, ми проскочимо!

Не проскочили. Були вже занадто близько від мосту, коли по тому задудоніли ноги солдат, що по ньому бігли. Солдати носили на кольчугах білі яки, оздоблені знаком червоного раута. Більшість мала арбалети, які вони тепер сперли на балюстраду й націлили на пором, що зближався до мосту.

— Не стріляти, стій! — що було сили крикнув Любисток. — Не стріляти! Ми свої!

Солдати не дочули. Або не схотіли дочути.

Залп з арбалетів мав трагічні наслідки. З людей підстрелили тільки перевізника, що все ще намагався рулити жердиною. Стріла прошила його наскрізь. Кагір, Мільва й Регіс встигли сховатися за бортами. Ґеральт схопився за меч і відбив одну стрілу, але стріл було забагато. Любисток, який усе ще кричав і вимахував руками, залишився, незбагненим дивом, цілим-здоровим. Справжню бійню град стріл наробив серед коней. Сивий запасний, в якого потрапили три стріли, впав на коліна. Впав, іржучи, карий Мільви, впав гнідий жеребчик Регіса. Підстрілена у задок Плітка стала дибки і стрибнула за борт.

— Не стріляаааати! — надривався Любисток. — Ми свої!

Цього разу дочули.

Знесений течею пором із скреготом урився в острівець і став нерухомо. Всі вискочили на землю чи у воду, тікаючи від копит коней, що билися в муках. Мільва була останньою, бо ж рухи її стали раптом на диво повільними. Отримала стрілою, подумав відьмак, побачивши, як незграбно перевалюється дівчина через борт, як безвладно валиться на пісок. Підскочив до неї, але вампір був швидший.

— Шось у мені обірвалося, — сказала дівчина дуже повільно. І дуже ненатурально. А тоді притисла руки до низу живота. Ґеральт побачив, як штанина вилинялих штанів темнішає від крові.

— Лий мені те на руки, — Регіс тицьнув йому витягнену з торби пляшечку. — Лий мені те на руки, швидко.

— Що із нею?

— Викидень. Дай мені ніж, мушу розтяти їй одяг. І відійди.

— Нє, — сказала Мільва. — Хочу, шоби був поряд.

По її щоці потекла сльоза.

Міст над ними загудів від жовнірських чобіт.

— Ґеральте! — кричав Любисток.

Відьмак, бачачив, що вампір робить Мільві, збентежено відвернувся. Побачив, як по мосту стрімголов несуться солдати у білих яках. З правого берегу, від бендюги, все ще чулися крики.

— Тікають, — видихнув Любисток, підскакуючи й шарпаючи його за рукав. — Нільфгард уже перед мостом на правому березі! Там ще йде битва, але більшість вояків утекла на лівий берег! Чуєш? Ми також мусимо тікати!

— Не можемо, — зціпив він зуби. — У Мільви викидень. Не зможе йти.

Любисток мерзотно вилаявся.

— То треба її нести, — заявив. — То єдиий шанс…

— Не єдиний, — сказав Кагір. — Ґеральте, на міст!

— Навіщо?

— Стримаємо втечу. Якщо ці нордлінги достатньо довго втримають правий край мосту, може, нам вдасться забігти на лівий.

— І як ти хочеш стримати втечу?

— Я вже командував військом. Лізь на опору й на міст!

На мосту Кагір сходу показав, що й справді має досвід опанування паніки серед війська.

— Куди, псячі діти! Куди, сучі покидьки! — гарикнув, акцентуючи кожен рик ударом кулака, що валив тих, що бігли, на дошки мосту. — Стояти! Стояти, йохані ви лайдаки!