Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 208

Утер він чоло рукавом і каже:

— А от не піду!

— Не підеш? — питає звіздар. — А ось я за вухо поведу тебе!

— Ану ж бо поведи!

— А думаєш, не поведу?

— А спробуй! — каже малий козак.

Та й дістав запоясника з-під поли, і сяйнув ним на сонці.

Зареготався клятий Мурмило.

— Дитино, ти ножиком цим хочеш злякати мене? Ану дай його сюди! Сюди давай, притьмом! Я кому кажу, хутко мені оддав!

І ступнув було до Михася.

— На! — каже малий козак.

Та й кинув запоясника. Немов та блискавка, майнув він у повітрі — й поцілив пекельникові простісінько під горло.

— Ох! — зойкнув Мурмило.

По самісіньке руків’я ввійшла ножака між ключицями, шию пробила наскрізь і застряла у хребті. Залементували несамовито літавиці, шугонули у небо і закружляли над пожариськом із жалобним квилінням.

— Зловив? — питає Михась.

Мурмило так і закляк, витріщивши очі. То насмішкувато і зневажливо дивилися вони на Михася, а це почав у них вимальовуватися подив, — не міг повірити клятий пекельник, що так хитро під’їхав його цей хлопчина! Хтів було щось промовити, та захарчав страшенно, витріщив очі, аж на лоба вони йому вилізли, й жупан рвонув на грудях, роздираючи його із останніх сил.

— А ти думав, піддамся? — каже Михась, підходячи до нього впритул. — Думав, не козак я, еге? Гадав, за вухо візьмеш і потягнеш за собою, немов кота помийного? Ох ти ж, собачий сину!

Ще дужче застугонів вітрюган, закрутив курявою і димом із пожарища, і все потонуло в сірій імлі. Спалахнули головешки, що вже й погасли було, бухнуло угору цегельно-руде полум’я, і насеред двору почали помалу падати огненні жаруки.