Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 206

— О ні,— каже Михась, — не буде сього!

Та й ще одну стрілу в самостріл зарядив. А татарин руки здійняв і регочеться, мов навіжений, — думає, певне, що золотом його тепер пекельні сили засиплють! Прицілився Михась, зачекав, аж кляті літавиці підлетять ближче, та й смикнув за гачок.

Майнула стріла — і поцілила татаринові простісінько в голову. Думав Михась, що знов зараз грім та огонь буде, та нічого не сталося: крутонувся татарин і впав додолу, а літавиці шугонули угору і заходилися кружляти над обійстям. Вискочив малий козак із клуні, підбіг до татарина й бачить: лежить той горізнач, втупившись мертвими очима в небо, а в руці затиснута камінна лялька. Давай Михась видирати її, та ба — так пальці зціпилися, що й не розігнеш!

— У мерця так просто не забереш… — каже хтось за спиною.

Глянув Михась, коли ж стоїть позаду Обух. Кривлею весь облитий, заточується мов п’яний, та на ногах держиться сяк-так.

— Ой, батьку, — зрадів малий козак, — ти живий!

Характерник струснув головою.

— Мало не задавив клятий татарин… А сих літавиць не бійся — нічого вони тобі тепер не вдіють!

— А то чом?

— Знають вони, що це за оружжя в тебе. І стріли сії теж знають добре…

Та й схилився над трупом. Прошепотів заклинання, і розімкнулися пальці, впустивши Троянів Ключ додолу. Взяв його характерник, поцілував побожно та й надів Михасеві на шию.

— От і все, — каже. — Коні наші де?

Михась і роззирнувся довкруги.

— Порозбігалися, де ж іще… Ловити треба тепер!

І вже ступнув було до воріт, аж кинувся характерник на нього, згріб і повалив додолу! Гепнув Михась на землю, перевернувся на спину і вже хтів було сказати щось, та глянув угору і язик присох йому до піднебіння.

Із хмариська чорного диму, в якому раз по разу спалахували іскри та жаруки, що ними стріляла пожога, падала на нього чорна потвора зі шкуратяними перепончатими крилами. Сидів на ній чоловік у чорній киреї з відкинутим кобеняком і високих ляських чоботях та знай телесувався мов навіжений.

— Звіздар!.. — зойкнув Михась.

Певне, добре замірився Мурмило, облічивши шлях своєї зміюки з-під самісінького хмар’я, та вчасно повалив характерник Михася і криві пазуряки тільки сорочку йому на грудях морснули. Майнула чорна тінь і знов у небо полинула, а малий козак на ноги схопився і давай навсібіч озиратися.

— Тримай! — крикнув характерник — і кинув йому самостріла, що валявся коло криниці.

Мацнув Михась у сайдаку, а там уже чорт має — однісінька стріла лишилася!

— У-у-у-у-у-у! — заволав Мурмило, розвертаючи гада небесного над обійстям, а над ним і літавиці закружляли, перегукуючись пронизливими голосами.

Приклав малий козак самостріл до плеча і бачить: росте у прицілі чорна зміюка, більшає, розставивши крила, — ось-ось упаде на нього! Закалатало йому серце у грудях, затамував він подих, намірився і, зачекавши, аж опинився гад небесний над самісіньким дворищем, пустив останню стрілу. Свиснула вона пронизливо, скрикнув не своїм голосом змій, та останньої миті кинувся убік — і лучило йому в крило. Блиснуло щось, зашкварчало, підлетіло теє крило угору, а потім закружляло, немов опалий листок, та й упало помалу у полум’я.