Читать «Небудь-де» онлайн - страница 21

— Прошу? — перепитав Ричард.

У спальні було невеличке віконце, з якого виднілися дахівка й ринви інших будинків. Щоб дотягтися туди, Дуері стала на Ричардове ліжко, відчинила вікно й розсипала там хлібні крихти.

— Я не розумію, — сказав Ричард.

— Звісно, що не розумієш, — погодилася вона. — А тепер помовч.

Почулося биття крил, і у вікні з'явився фіолетово-сіро-зелений лискучий голуб. Він поклював крихти, а Дуері простягла правицю й узяла його. Він зацікавлено дивився на неї, але не протестував.

Вони сіли на ліжко. Дуері дала Ричардові тримати голуба, поки сама прив'язувала до його лапи записку за допомогою яскраво-блакитної гумки, яка раніше стягувала разом Ричардові рахунки за електрику. Ричард не був завзятим тримачем голубів навіть у кращі часи.

— Не бачу в цьому сенсу, — пояснив він. — Тобто, це ж не навчений, а просто звичайний лондонський голуб. З тих, що гидять на лорда Нельсона.

— Саме так, — сказала Дуері. Її щока була вся подерта, а брудно-руде волосся заплуталося — але не злиплося. А її очі… Ричард усвідомив, що не може сказати, якого вони кольору. Точно не сині, зелені, карі чи сірі; вони нагадували йому вогнисті опали: в них було зелене й блакитне полум'я, і навіть червоне і жовте, що мінилося, коли вона рухалася. Дівчина обережно забрала в нього птаха, підняла вгору й зазирнула в очі. Голуб нахилив голову набік і глипнув на неї своїми чорними намистинами.

— Гаразд, — сказала вона, а тоді видала звук, схожий на рідке голубине туркотіння. — Гаразд, Кррплрре, ти мусиш відшукати маркіза де Карабаса. Зрозумів?

Голуб забулькав до неї.

— От молодець. Слухай же, це важливо, тож краще… — голуб урвав її доволі нетерплячим бурликанням. — Пробач, — сказала Дуері. — Звісно, ти знаєш, що робиш. — Вона підняла птаха до вікна й відпустила.

Ричард спостерігав за цією сценою з неабияким подивом.

— Знаєш, усе це майже скидалося на те, що він тебе зрозумів, — сказав хлопець, дивлячись, як птах зменшувався вдалині на тлі неба, поки не зник за дахами.

— Дивина та й годі, — сказала Дуері. — А тепер чекатимемо.

Вона пішла до книжкової полиці в кутку спальні, знайшла примірник «Менсфілд-парк», — Ричард навіть не знав, що його має, — і пішла до вітальні. Ричард за нею. Вона вмостилася на канапі й розгорнула книжку.

— То це таке скорочення від «Дорін»? — спитав він.

— Що?

— Твоє ім’я.

— Ні. Мене звати Дуері.

— Як воно пишеться?

— Д-у-е-р-і. Майже як те, крізь що проходять, коли хочуть кудись зайти чи вийти.

— А, — він просто мусив спитати дещо, тож спитав. — І що це за ім'я таке — Дуері?

Вона подивилася на нього своїми дивно забарвленими очима й сказала:

— Моє ім'я, — і повернулася до Джейн Остін.

Ричард підняв пульт і ввімкнув телевізор. Тоді перемкнув канал. Ще раз перемкнув. Позіхнув. Знову перемкнув.

— То на що ми чекаємо?

Дуері перегорнула сторінку. Вона не підвела очей.

— На відповідь.

— Яку відповідь? — Дуері знизала плечима. — А. Он воно що. — Тепер, коли трохи бруду й крові було змито, Ричард помітив, що її шкіра дуже біла. Він задумався, чи вона бліда від хвороби, чи від утрати крові, чи, можливо, від того, що мало буває на вулиці, чи від анемії. Можливо, вона сиділа у в’язниці, хоч і виглядала надто молодою для цього. Можливо, здоровань не брехав, коли казав, що вона божевільна. — Слухай, коли ті люди увійшли…