Читать «Небудь-де» онлайн - страница 196

Пастух невпинно йшов уперед. Він тримав у руках дерев'яного ціпка. За ним ішли троє людей. Один з того гурту мав голову слона, один був високий і неймовірно вродливий, а ще один був одягнений у найдивовижніше пальто. Воно бездоганно сиділо на ньому і мало колір мокрого асфальту вночі.

За гуртом ішли вівчури, що ступали так, ніби були готові пройти крізь вогонь, аби лиш дістатися туди, куди вони йшли.

В Пастушому Куті було не дивно зустріти пастуха з частиною свого гурту, що йшов кудись у супроводі кількох лютих вівчурів (котрі були людьми — принаймні в минулому). Тож коли хто бачив пастуха і трьох вівчурів, що вочевидь вели трьох членів гурту кудись геть з Пастушого Кута, ніхто з основного гурту і бровою на те не повів. Ті члени гурту, що бачили їх, просто продовжували робити своє, те, до чого їх приставив гурт, і коли хтось і помітив, що вплив пастухів трохи розвіявся, вони терпляче чекали, поки надійде інший пастух та подбає про них, вбереже від хижаків і від світу. Врешті-решт, залишатися самому страшно.

Ніхто не помітив, як вони перетнули межу Пастушого Кута й пішли далі.

Усі семеро досягли берегів річки Кілберн і зупинилися там, а тоді колишній пастух і троє кудлатих людей-псів увійшли в воду.

Маркіз знав, що в їхніх головах на ту мить не залишилося нічого, крім жаги дістатися Гриба, знову скуштувати його плоті, дати йому жити всередині них і служити йому — і то добре служити. Натомість Гриб подбав би про все, що вони в собі не любили — він зробив би їхні внутрішні життя набагато щасливішими й цікавішими.

— Було б дати мені їх убити, — сказав Слон, дивлячись, як колишній пастух і вівчури брели водою.

— Сенсу немає, — сказав маркіз. — Навіть заради помсти. Ті, кого захопило, більше не існують.

Слон люто заплескав вухами, а тоді енергійно їх почухав.

— До речі про помсту, хто, в біса, сказав тобі викрасти мого щоденника? — спитав він.

— Вікторія, — зізнався де Карабас.

— Насправді, її не було в моєму списку потенційних викрадачів. Ох вона ж і потайлива, — сказав Слон трохи згодом.

— Тут і сперечатися нема чого, — мовив маркіз. — Крім того, вона не виплатила мені все, про що ми домовлялися. Тому вийшло так, що я прихопив сувенірчика, щоб покрити різницю.

Він засунув темну руку всередину пальта. Його пальці намацали спочатку явні кишені, тоді приховані, а тоді, на власний подив, і найбільш приховану з усіх. Він сягнув до неї і витягнув збільшувальне скло на ланцюжку.

— Воно належало Вікторії, — сказав він. — Гадаю, його можна використовувати, щоб дивитися крізь непроникні предмети. Можливо, ти приймеш його як невеликий внесок на сплату мого боргу перед тобою?..

Слон витягнув щось із власної кишені — маркіз не роздивився, що то було — і прижмурився на нього крізь збільшувальне скло. Тоді Слон видав звук, що скидався і на втішене пирхання, і на задоволену фанфару.

— О, це добре, дуже добре, — сказав він і поклав обидва предмети до кишені. А тоді додав: — Гадаю, що порятунок мого життя переважує викрадення мого щоденника. І хоч мене не треба було б рятувати, якби я не подався за тобою стічною трубою, вважаю подальші звинувачення позбавленими сенсу. Твоє життя знову належить тобі.