Читать «Небудь-де» онлайн - страница 191

Коли створюєш себе з нічого, завжди потрібна якась модель, якийсь орієнтир, щоб рухатися в його напрямку або в протилежний бік — треба мати перед очима те, чим хочеш або навпаки не хочеш бути.

Маркіз ще малим хлопцем уже знав, ким не хоче бути. Він точно не хотів бути схожим на Сапсана. Він не хотів бути схожим ні на кого. Натомість він хотів стати елегантним, невловимим, кмітливим і, понад усе, хотів бути унікальним.

Як Сапсан.

Правда в тому, як розповів йому якось колишній пастух-утікач, котрому маркіз допоміг перебратися через річку Тайберн до свободи й короткого, але щасливого життя потішника в таборі римського легіону, що стояв над річкою, чекаючи наказів, які ніколи не надійдуть, що пастухи ніколи нікого не примушували. Вони просто брали природні потяги й бажання і підштовхували їх, посилювали так, що людина поводилася доволі природно, але так, як вони того хотіли.

Він пам'ятав про це, а тоді забув, бо боявся самотності.

Ще до цієї миті маркіз і не знав, як сильно боїться бути сам, і тепер дивувався своєму щастю, коли виявив, що кілька інших людей ідуть у той самий бік, що й він.

— Я радий, що ти тут, — гукнув один з них.

— Я радий, що ти тут, — гукнув інший.

— Я теж радий бути тут, — сказав де Карабас. Куди він ішов? Куди вони йшли? Як добре, що всі вони мандрували разом. Гуртом безпечніше.

— Добре, що ми разом, — сказала худа біла жінка і щасливо зітхнула. Так і було.

— Добре, що ми разом, — сказав маркіз.

— Справді. Добре бути разом, — сказав його сусід з іншого боку. Щось у ньому було знайоме. Він мав велетенські вуха, схожі на опахала, а ніс скидався на гладку сіро-зелену змію. Маркіз почав питати себе, чи не бачив цю особу раніше, намагався пригадати, де це могло статися, а тоді його легенько постукав по плечі чоловік з довгою палицею із загнутим кінцем.

— Краще не відбиватися від гурту, чи не так? — резонно сказав чоловік, і маркіз подумав: «Звісно, що краще», — і він трохи пришвидшив ходу й наздогнав решту.

— Оце добре. Відбився від гурту — відбився від розуму, — сказав той, що ніс палицю, і вони рушили далі.

— Відбився від гурту — відбився від розуму — сказав маркіз, дивуючись, як міг не знати чогось настільки очевидного, настільки фундаментального. Якась крихітна й далека частина його свідомості задумалася, що насправді це має значити.

Вони досягли місця, куди йшли. Опинитися серед друзів було дуже приємно.

У цьому місці час рухався дивно, але скоро маркіз і його друг із сіро-зеленим обличчям і довгим носом отримали роботу, справжню роботу, яка полягала ось у чому: вони позбувалися тих членів гурту, що вже не могли рухатися чи служити, коли усе, що могло згодитися, виймали з них і переробляли. Вони зрізали останні залишки — волосся, жир і все таке — а решту тягли до ями й скидали вниз. Робочі зміни були довгими й виснажливими, а сама робота брудною, але вони двоє працювали разом і не відбивалися від гурту.

Отак вони гордо попрацювали кілька днів, аж коли маркіз помітив подразника. Хтось наче намагався привернути його увагу.