Читать «Небудь-де» онлайн - страница 13

— Благословіть мою маленьку чорну душу. Містере Вандемар, ви бачите те, що бачу я? — голос був тихим і недалеким: певно, вони підійшли до неї ближче, ніж їй здавалося. — Що тут у нас? Те, що буде…

— За хвилину мертве, містере Круп, — мовив бляклий голос над нею.

— Наш замовник буде дуже щасливий.

І дівчина стягла докупи все, що мала в глибині душі, увесь біль, усі муки й страх. Вона вичерпалася, вигоріла, абсолютно виморилася. У неї не стало куди йти, не залишилося ані сили, ані часу.

— Хай це будуть останні двері, які я відчиню, — почала вона пошепки благати Храм і Арку. — Кудись… куди-небудь… у безпеку… — а тоді вона розпачливо подумала, — до когось.

І, втрачаючи свідомість, вона спробувала відчинити двері.

Коли темрява оповила її, вона ще почула з далекого коридору голос містера Крупа:

— Пек і цур.

Джесика з Ричардом ішли вулицею в бік ресторану. Вона трималася за його руку і йшла так швидко, як тільки дозволяли високі підбори. Він намагався встигати за нею. Вуличні ліхтарі й вітрини зачинених крамниць підсвічували їм дорогу. Вони проминули ряд показних будинків, покинутих і самотніх, оточених високою цегляною стіною.

— Ти справді хочеш сказати, що був змушений пообіцяти додаткові п'ятдесят фунтів за сьогоднішній вечір? Ти ідіот, Ричарде. — В темних очах Джесики палахкотіло, вона була анітрохи не в захваті.

— Вони загубили моє замовлення. І сказали, що всі столики зарезервовано.

Їхні кроки відлунювали від високих стін.

— Вони, певно, посадять нас біля кухні, — сказала Джесика. — Або коло дверей. Ти сказав, що це для містера Стоктона?

— Так, — відповів Ричард.

Джесика зітхнула. Вона тягла Ричарда далі, аж раптом трохи попереду в стіні відчинилися двері. Хтось вийшов з них, похитався на ногах одну жахливу мить, а тоді повалився на бетон. Ричард здригнувся і завмер на місці. Джесика потягла його за руку.

— Так от, коли говоритимеш з містером Стоктоном, стеж, щоб не перебивати його. І погоджуйся з ним — він не любить, коли з ним не погоджуються. Смійся, коли він жартуватиме. Якщо тобі буде незрозуміло, жартує він чи ні, глянь на мене. Я… гм, я стукну отак пальцем.

Вони зрівнялися з людиною на хіднику. Джесика переступила через скручену фігуру. Ричард вагався.

— Джесико?

— Твоя правда. Він може подумати, що мені нудно, — міркувала вона. — Придумала, — проясніла вона. — Коли він жартуватиме, я торкатимуся мочки вуха.

— Джесико? — він не міг повірити, що вона просто ігнорує людину під їхніми ногами.

— Що? — їй не сподобалося, що її вирвали з її фантазії.

— Поглянь.

Він вказав на хідник. Загорнута в мішкувату одежу фігура лежала ниць; Джесика взяла його за руку й притягла до себе.

— О. Ясно. Якщо звертати на них увагу, Ричарде, вони тобі на голову вилізуть. У них у всіх насправді є домівки. Вона проспиться і все буде гаразд. — Вона? Ричард глянув униз. То була дівчина. Джесика продовжувала: — Так от, я сказала містерові Стоктону, що ми… — Ричард опустився на одне коліно. — Ричарде? Що ти робиш?

— Вона не п’яна, — сказав Ричард. — Вона поранена. — Він глянув на свої пальці. — У неї кров іде.