Читать «Народження Сталевого Щура» онлайн - страница 11

Щоб провернути задумане, я почав прогулюватися, насвистуючи, подвір’ям, доки не опинився поблизу Стінгера та його посіпак. Один із них грізно глипнув на мене, і я ретирувався. Повернувся лише тоді, коли його почет трохи порідшав, і крадькома озвався до нього.

— Ти Стінгер? — прошепотів я кутиком рота, дивлячись убік.

Він, мабуть, переглядав ті самі фільми, бо відповів у такій самій таємничій манері:

— Так, а хто цікавиться?

— Я. Я тільки нещодавно потрапив до тюряги. Маю для тебе звістку з волі.

— Кажи.

— Тільки не тут, твої братки можуть почути. На самоті.

Стінгер підозріло зиркнув на мене з-під навислих брів. Але мені вдалося його зачепити. Він буркнув щось своїм, потім повернувся. Братки залишилися на місці, хоча пропікали мене поглядами, коли я вирушив в одному напрямку з їхнім ватажком. Він перетнув подвір’я і підійшов до лавки. Двох в’язнів, які примостилися там, як вітром здуло, щойно вони вгледіли Стінгера. Я сів поряд. Чолов’яга розглядав мене з голови до п’ят, чекаючи на мої слова.

— Говори, що мав, малий. І краще кажи щось хороше.

— Це для тебе, — мовив я, підсовуючи до нього двадцятибаксову монету. — Повідомлення від мене, нікого більше. Потрібна допомога, я за неї заплачу. Ось аванс. Там, звідки це взято, набагато більше.

Він презирливо форкнув, але товсті пальці загребли монету та поклали до кишені.

— Я не благодійник, малий. Єдиний чувак, якому я допомагаю, — це я. Тепер відчалюй.

— Спершу послухай. Мені потрібен помічник, щоб утекти з тюряги. За тиждень. Цікаво?

Очевидно, Стінгера справді цікавила ця тема. Він розвернувся і втупився мені просто в очі, холодно й упевнено.

— Я не люблю жарти, — видав він і схопив мене за зап’ясток, викручуючи.

Було боляче. Я міг легко його відкинути, але не відкинув. Якщо для нього важливо продемонструвати фізичну перевагу, хай собі.

— Це не жарт. За вісім днів я буду на волі. Ти теж можеш бути на волі, якщо захочеш. Вирішуй.

Він подивився на мене ще трохи, а потім відпустив мій зап’ясток. Я потер руку, терпляче чекаючи на відповідь. Було видно, що він обмізковує мою пропозицію, намагається щось вирішити.

— Ти знаєш, чому я тут? — нарешті запитав він.

— Чув дещо.

— Коли те, що я вбив одного чувака, — то це правда. Але то нещасний випадок. У нього був надто м’який череп, я зламав його сильним ударом. Усі хотіли, щоб це виглядало, як нещасний випадок на фермі. Проте інший чувак програв мені купу грошей на тому матчі. Він мав заплатити наступного дня, але замість цього пішов до поліції: так йому вийшло дешевше. Зараз вони хочуть забрати мене до лікарні Ліги та щось нахімічити у мізках. Тутешній лікар каже, що я більше ніколи не захочу битися.

Стінгер стискав і розтискав кулаки, коли говорив це, і я відразу зрозумів, що бійка — то його життя, єдине, що він уміє робити справді добре. Те, чим інші в ньому захоплюються, що цінують. Якщо це забирати, то хай уже краще разом із життям. Мені навіть стало його шкода, але я не показав цього.