Читать «Перший спалах» онлайн - страница 52
Іолана Тимочко
Він дивиться прямісінько у очі незнайомця — великі й холодні, мов лід. Чомусь не може збагнути, якого вони кольору... Чи то зеленого... Чи то блакитного... Чи, може, навіть карі... Чому йому ніяк не вдається їх розгледіти? Що з ним таке?
— Ще надто рано для цього. Та коли заснеш, буде вже пізно...
Слова зриваються з губ чужинця — тихі, мов шелест листя.
— Про що ти?
Думки чомусь заплутані й слизькі, мов гадючий клубок. Він намагається втримати їх у своїй голові, та вони вислизають і розбігаються хто куди.
Сніг уже повністю присипав волосся юнака. Він скрізь. На зсутулених, загорнутих у якусь зелену накидку плечах, на блідих, по-жіночому тендітних руках, у м’якому, вкрадливому, ніби котячі кроки, голосі... І навіть на довгих, чорних віях.
Андрій підходить до юнака ближче і струшує сніг з обличчя. На долоні залишається кілька сніжинок. Через пару секунд вони перетворюються на холодні, сяючі у світлі безперервних спалахів блискавки краплинки.
— Можна тебе про дещо попросити?
Юнак повільно киває головою, що він сприймає як згоду.
— Пообіцяй мені, що скажеш правду... Якою жахливою вона б не була...
Пауза. А тоді ще один, ледь помітний, кивок.
— Я помер?
Незнайомець відвертається вбік і пильно вивчає далекий горизонт.
— Якщо ти цього хочеш, тоді — так.
Він не розуміє, що той має на увазі.
— Я не можу сказати тобі більше, ніж ти знаєш сам. Бо інакше ти загубишся. Ми обоє загубимось. І настане темрява.
— Де я загублюсь? Про що ти? Вибач, але я тебе не розумію...
— Ти помиляєшся. Знову. Ти все розумієш. Геть усе. Ти розумієш навіть більше за мене.
— Що я розумію? Поясни мені, бо я почуваю себе ідіотом! Якщо я помер, то де ж я тепер? Рай? Пекло? Чистилище? Хто я і чому тут опинився? А головне — навіщо? Як мені бути далі? Куди іти і що робити? А ти? Хто ти такий, що врятував мене від... Від чого ти мене врятував? І взагалі, якщо я мертвий, то хіба можу померти ще раз? Я думав, що мертві не вмирають...
Юнак притулив пальця до своїх вуст.
— Цссс... Так багато питань... Так багато... Не все одразу. Твій час іще не настав.
— Мій час? Що ти маєш на увазі?
— Подумай...
Сніг падає і падає... Падає і падає без кінця...
— Хочеш, я тобі щось покажу?
Не дочекавшись відповіді, юнак підходить ближче і торкається до його скронь.
— Тільки не бійся... — шепоче незнайомець. — І запам’ятовуй усе, що чуєш.
16
— Ану тихо! Мовчи, кому кажу! Цссс!
— Що?
— Та заткнися ти! Дітей мені розбудиш!
— Ой! В...вибачте. Я не знав, що тут хтось спить. Андрій вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти того, хто говорить. Та марно.
— Слухайте...Ей! А хто тут? — запитав пошепки.
— Не викай мені, я ще не така стара! Хто-хто... Я тут. До тебе що, з першого разу не дійшло?
— Не дійшло. І я не викаю. Звідки я знаю, може, вас там багато?
— Не клей дурня, тут тільки я.
— Хто це — я?
— Що значить — хто? Ти башкою вдарився? Я ж уже тобі відповіла. Немає тут нікого. Тільки я. Задовбав по сто раз одне й те саме перепитувати.
— Ну добре. От тільки... Де ж ви? Тобто ти. Я вас... тебе не бачу.