Читать «Перший спалах» онлайн - страница 16

Хлопець підійшов до діри в протилежній стіні і виглянув надвір. Та його очам відкрилися тільки густі зарості дикого плюща, що оповили її краї, і, уже геть знахабнівши, простромили свої лапи крізь прогалину, повилися по облуплених стінах і переплелися із корінням дерев, що заповзято наступали на будинок, намагаючись знести його зі свого шляху. Хирляві рослини з блідими покрученими листочками проривалися крізь підлогу, розламували стіни і звисали зі стелі впереміш із густими павучими сітями. По вологих кутках ховалися грона якихось химерних довгастих грибів із білими, як молоко, гострими шапинками. Пахло лісом і запустінням. Пахло смутком.

«Тільки не зараз... Не зараз...» — думав Андрій, відчуваючи, як гучно б’ється серце в грудях. Це, напевно, був єдиний звук, що порушував навколишню тишу. Іноді до нього долучався ще крижаний голос вітру, що влітав у кімнату крізь прочинені двері і, зачепившись за трухляві смердючі корені, здіймав у повітря хмару їдкого пилу, дратуючи сонних товстих павуків під невидимою стелею. Покружлявши по холодних, сірих закутках, він висмикував звідкілясь жменю сухого листя і, вдосталь поганявши його по кімнаті, роздратовано вилітав крізь чорний отвір у стіні.

Андрій відчув, що більше не може знаходитись у цьому сонному царстві, що пахло мороком і запустінням. Він поволі покрокував до дверей в надії якомога швидше втекти звідси, та раптом з жахом помітив, що двері повністю обліплені темно-зеленими листками-лапами. Гнучкі завитки плюща по-зміїному переповзли через кімнату і звили собі кубло на всіх ділянках вільного простору, який ще не встигло завоювати схоже на кістки коріння дерев. Вони обплелися навколо стін, тонким зеленим станом обійняли старече тіло струхнявілих меблів, проросли крізь килим, простромили поламаний стіл. А тоді нарешті добігли до порога і могутніми зеленими язиками впилися у хирляве тіло дверей, сховавши їх під собою.

Андрій підійшов до порога і взявся зривати з проходу плетиво зеленого листя. Плющ обплітав йому руки, ловився за пальці, обдаючи шкіру неприємним холодком — так, наче він брав у руки не рослину, а слизьку гадину, котра сичить і звивається, намагаючись вкусити за палець. Нарешті прохід трохи звільнився — і хлопець зумів вийти із цього злощасного будинку на світ божий.

Перед очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій поволі побрів туди — і опинився на пологому березі, встеленому сірою сухою травою. Земля під ногами неприємно зачавкала — і він побачив, як сліди його босих ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і жовті пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Замість ніжного квіткового аромату від них линув солодкавий запах гнилизни.