Читать «Учта для гайвороння» онлайн - страница 532

Залога Таллі пішла наступного ранку, позбавлена зброї та обладунків. Кожному дозволили взяти той одяг, що на спині, і харчів на три дні; з кожного взяли урочисту присягу ніколи не здіймати зброї на князя Емона або дім Ланістер.

— Як пощастить, то один з десяти її дотримає, — зауважила пані Генна.

— То й добре. Краще битися проти дев’ятьох, ніж проти десятьох. Бо хтозна — саме десятий може мене вбити.

— А наче ті дев’ятеро не можуть тебе вбити!

— Нехай вбивають. Авжеж краще, ніж померти в ліжку.

«Або на нужнику.»

Двоє людей з залоги не пішли разом з рештою. Пан Десмонд Грел, старий майстер-мечник князя Гостера, вирішив одягти чорне. Так само вчинив і пан Робін Ригер, сотник надвірної варти Водоплину.

— Цей замок сорок років був моєю домівкою, — мовив Грел. — Ви сказали, я вільний піти, але куди? Старим і череватим запізно шукати долі заплотного лицаря. Зате на Стіні людям завжди раді.

— Як забажаєте, — відповів Хайме, хоч і не порадів зайвому клопотові.

Двом лицарям дозволили забрати свої обладунки та зброю; до них приставили тузінь варти з Клеганових людей, щоб доправити до Дівоставу. Очолив загін Рафорд, якого всі кликали Любчиком.

— Диви мені, щоб бранці досягли Дівоставу неушкоджені, — наказав Хайме очільникові, — бо те, що пан Грегор зробив Цапові, видасться дружнім жартом проти того, що я зроблю тобі.

Минуло ще кілька днів. Князь Емон зібрав усіх людей Водоплину — чадь князя Едмура та свою власну — в замковому дворищі й виголосив промову години на три про їхні обов’язки при новому господарі та повелителі. Час від часу він вимахував своїм пергаменом, а стайнярі, ковалі та покоївки слухали у похмурій тиші під краплями дрібного дощику.

Співець теж слухав — той самий, якого Хайме забрав від пана Римана Фрея. Хайме натрапив на нього у дверях, де той ховався від води з неба.

— Його вельможність мав би зробитися співцем, — мовив чолов’яга. — Проказав промову, довшу за порубіжну думу, і хоч би раз спинився відсапатися.

Хайме мимоволі засміявся.

— Князь Емон більше полюбляє жувати, ніж дихати. Складеш про нього пісню?

— Складу, ще й кумедну. Назву її «Балачки з рибами».

— Тільки не співай там, де моя тітка може почути.

Раніше Хайме не звертав на співця уваги. То був невеличкий чоловічок, вбраний у поношені зелені штани і трохи світлішу, теж добряче тріпану свитину, дірки у якій затуляли шкіряні латки. Носа він мав довгого та гострого, усмішку — широку аж до вух. Ріденьке брунатне волосся, сплутане і немите, спадало на комір. «Років п’ятдесят, як один день, — подумав Хайме. — Заплотний лицедій, добряче побитий життям.»

— Хіба ти не служив панові Риману, коли я тебе знайшов? — запитав Хайме.

— Служив, та лишень два тижні.

— Я гадав, ти звідси підеш разом із Фреями.

— Отам теж Фрей стоїть, — кивнув співець на князя Емона. — Замок тут затишний, в ньому і зиму незле пересидіти. Бих Білосміх полиндав додому з паном Форлеєм, а я подумав, чи не обійняти його місце. Мені, старому шкарбанові, з його солодким голосочком не рівнятися, зате я, перепрошую мосьпана, знаю вдвічі більше сороміцьких пісень.