Читать «Відьмак. Кров Ельфів» онлайн - страница 27

— Ходи-но сюди, мала, допоможи мені встати.

— Я не мала.

— Хай так. Тоді — хто ти?

— Відьмачка!

— Ха! Тож наблизься і допоможи мені встати, відьмачко.

Дівчинка не рушила з місця. Переступила з ноги на ногу, долонею у вовняній рукавичці без пальців бавилася пасом меча, придивляючись до Трісс із підозрою.

— Не бійся, — посміхнулася чародійка. — Я не розбійниця чи хтось чужий. Звуся я Трісс Мерігольд, їду до Каер Морену. Відьмаки мене знають. Не витріщайся на мене. Я схвалюю твою пильність, але будь розсудливою. Чи дісталася б я сюди, якби не знала дороги? Чи ти колись зустрічала на Шляху людську істоту?

Дівчинка припинила вагатися, підійшла ближче, простягнула руку. Трісс устала, лише трохи скориставшись її допомогою. Бо не про допомогу йшлося. Хотіла придивитися до дівчинки зблизька. І торкнутися її.

Зелененькі очиська малої відьмачки не вказували на жоден прояв мутації, як і дотик маленької ручки не викликав легеньких приємних мурашок, таких характерних, коли йшлося про відьмаків. Сіроволоса дитина, хоча й бігала стежкою Катівні з мечем за спиною, не була піддана Випробовуванню Трав чи Змінам. У цьому Трісс була впевнена.

— Покажи мені коліно, мала.

— Я не мала.

— Перепрошую. Але якесь ім’я ти маєш?

— Маю. Я… Цірі.

— Я рада. Підійди ближче, Цірі.

— Нічого зі мною не сталося.

— Я хочу побачити, як виглядає «нічого». Ох, як я і думала. «Нічого» аж занадто нагадує подерті штанці і шкіру, здерту до живого м’яса. Стій спокійно й не бійся.

— Я не боюся… О-о-о-ой!

Чародійка захихотіла, потерла об стегно долоню, що свербіла після закляття. Дівчинка схилилася, оглянула коліно.

— О-о, — сказала. — Вже не болить! І дірки немає… Чи воно — чари?

— Вірно.

— Ти чаклунка?

— І знову ти здогадалася. Хоча, признаюся, я б воліла, аби називали мене чародійкою. Щоб не помилятися, можеш використовувати моє ім’я. Трісс. Просто Трісс. Ходімо, Цірі. Знизу на мене чекає кінь, поїдемо разом до Каер Морену.

— Я повинна бігти, — помотала головою Цірі. — Недобре переривати біг, бо тоді в м’язах робиться молоко. Ґеральт говорить…

— Ґеральт у фортеці?

Цірі насупилася, стиснула губи, глипнула на чародійку оком з-під попелястого чубчика. Трісс знову захихотіла.

— Добре, — сказала. — Не питатиму. Раз таємниця — то таємниця, ти правильно робиш, що не звіряєш її особі, котру майже не знаєш. Ходімо. На місці побачимо, хто є у замку, а кого немає. А м’язами не переймайся, я знаю, як упоратися з молочною кислотою. О, ото мій коник. Я тобі допоможу…

Вона простягнула руку, але Цірі допомоги не потребувала. Скочила в сідло вправно, легко, майже не відштовхуючись. Мерин сіпнувся, заскочений, затупав, але дівчинка швидко вхопила вуздечку, заспокоїла його.

— Бачу, з кіньми ти собі раду даєш.

— Я усьому раду даю.

— Посунься ближче до луки. — Трісс вклала ногу у стремено, схопилася за гриву. — Дай мені трохи місця. І не вибий мені ока тим мечем.

Мерин, підштурхнутий п’ятками, пішов кроком по річищу струмка. Вони проїхали ще один яр, видряпались на округле узгір’я. Звідти вже було видно притулений до урвища Каер Морен — частково зруйновану трапецію захисного муру, рештки барбакану й брами, товстезний тупий стовп донжону.