Читать «Відьмак. Кров Ельфів» онлайн - страница 25

Мерин, загнаний у воду, прискорив крок, прагнучи, схоже, якнайшвидше дістатися протилежного берега. Трісс трохи притримала його — потік був мілким, сягав коневі плесен, але каміння на дні було слизьке, а течія швидка й вертка. Вода кипіла й пінилася навколо ніг коня.

Чародійка глянула на небо. Зростаючі холод і вітер тут, у горах, могли віщувати хуртовину, а перспектива зустріти чергову ніч у гроті або в скельному розпадку не надто її надихала. Вона могла, якщо б мусила, продовжувати подорож навіть серед хуртовини, могла розпізнавати дорогу телепатично, могла магічно зробити себе невразливою для холоду. Могла, якби мусила. Але воліла не мусити.

На щастя, Каер Морен був уже близько. Трісс загнала мерина на плаский осип, на величезну кам’яну призму, вимиту льодовиком та струмками, в’їхала у вузький прохід між скельними блоками. Стіни ущелини стояли вертикально, здавалося, високо вгорі вони торкалися одна одної, розділені вузькою лінією неба. Стало тепліше, бо вітер, що вив над скелями, уже не сягав її, не шмагав і не кусав.

Прохід ширшав, входив у балку, а тоді в долину, у велику, круглу, густо порослу лісом котловину, що простяглася між зубатим камінням. Чародійка знехтувала похилими, придатними для їзди схилами, в’їхала просто в нетрі, у густий чагарник. Сухе галуззя захрупотіло під копитами. Мерин, змушений переступати через повалені стовбури, захропів, затанцював, затупотів. Трісс натягнула вуздечку, шарпнула коня за кошлате вухо і бридко вилаяла, сердито обіцяючи йому каліцтва. Кінь, немов насправді присоромлений, пішов рівніше й упевненіше, сам вибираючи шлях у гущавині.

Скоро вони вийшли на чистий простір, в’їхали в річище струмка, що ледь жебонів по дну балки. Чародійка уважно роззирнулася. Скоро знайшла, що шукала. Над яром, зіпертий на велетенські кам’яни брили, горизонтально лежав могутній стовбур, темний, голий, зелений від моху. Трісс під’їхала ближче, щоб упевнитися, що це й насправді Шлях, а не випадкове дерево, повалене бурею. Однак вона помітила й невиразну вузьку стежину, що ховалася у лісі. Не могла помилитися — то напевне був Шлях, доріжка, що оточувала Каер Морен, їжачилася перешкодами, на якій відьмаки тренували швидкість бігу й контроль дихання. Доріжку називали Шляхом, але Трісс знала, що молоді відьмаки мали для неї свою власну назву — «Катівня».

Вона пригнулася до шиї коня, повільно проїхала під деревиною. І тоді почула хрупання каміння. І швидкі, легкі кроки людини, що біжить.

Вона розвернулася у сідлі, натягнула вуздечку. Чекала, поки відьмак забіжить на колоду.

Відьмак забіг на колоду, промчав нею, наче стріла, не сповільнюючись, навіть не балансуючи руками, легенько, вправно, плавно, із неймовірною грацією. Промайнув тільки, замаячів, згинув між деревами, не потурбувавши ні гілочки. Трісс голосно зітхнула, з недовірою киваючи головою.

Бо відьмак, судячи зі зросту й будови, мав десь років дванадцять.