Читать «Відьмак. Кров Ельфів» онлайн - страница 21

— Може, тебе зацікавить, що то був нільфгардець.

— Ти так вважаєш? — Йеннефер випросталася, швидким рухом вийняла з кишені ніж-метелик, крутнула в долоні. — Нільфгардські ножі зараз носить чимало осіб. Вони зручні й вигідні, можна їх сховати навіть за декольте…

— Не в ножі справа. Допитуючи мене, він вжив вираз «битва за Цінтру», «здобуття міста» чи якось так. Я ніколи не чув, аби хтось називав так ті події. Для нас це завжди була різанина. Цінтрійська різанина. Ніхто інакше не говорить.

Чародійка підняла долоню, глянула на нігті.

— Спритно, Любистку. Маєш чутливе вухо.

— Професійне викривлення.

— Цікаво, яку професію ти маєш на увазі? — посміхнулася вона грайливо. — Але дякую тобі за інформацію. Була цінною.

— Нехай це буде, — відповів він посмішкою, — мій внесок у зміни на краще. Скажи мені, Йеннефер, чому Нільфгард так цікавиться Ґеральтом і дівчинкою з Цінтри?

— Не пхай у те носа, — посерйознішала вона раптом. — Я говорила, що ти маєш забути, що коли-небудь чув про онуку Каланте.

— Авжеж, говорила. Але я не шукаю теми для балади.

— Тож чого ти, хай тобі грець, шукаєш? Ґулі на лоба?

— Припустімо, — сказав він тихо, спираючись підборіддям на сплетені долоні й глянувши в очі чародійці, — припустімо, що Ґеральт і справді знайшов і врятував ту дитину. Припустімо, що він нарешті повірив у силу призначення і забрав знайдену дитину із собою. Куди? Ріенс намагався вичавити це з мене тортурами. А ти знаєш, Йеннефер. Знаєш, куди відьмак сховався.

— Знаю.

— І знаєш, як туди дістатися?

— І це знаю.

— Ти не вважаєш, що треба б його застерегти? Попередити, що його й дівчинку шукають люди типу того Ріенса? Я б туди поїхав, але я й насправді не знаю, де воно… Це місце, назву якого я вважаю за краще не вимовляти…

— Доходь уже висновку, Любистку.

— Якщо ти знаєш, де Ґеральт, ти повинна поїхати й застерегти його. Ти йому винна, Йеннефер. Адже тебе дещо з ним поєднувало.

— Авжеж, — сказала вона прохолодно. — Дещо мене з ним поєднувало. Тому я його трохи знаю. Він не любив, коли нав’язувалися з допомогою. А якщо він допомоги потребував, то шукав її в осіб, до яких мав довіру. Від тих подій минуло більше року, а я… не мала від нього жодної звістки. А якщо йдеться про борг, то я йому винна рівно стільки ж, скільки й він мені. Не менше і не більше.

— То туди поїду я. — Він підвів голову. — Скажи мені…

— Не скажу, — перебила вона. — Ти спалився, Любистку. Можуть дістатися до тебе знову, що менше ти знаєш, то краще. Зникай звідси. Їдь у Реданію, до Дійкстри й Філіппи Ейльгарт, приклейся до двору Візіміра. І ще раз попереджаю тебе: забудь про Левеня з Цінтри. Про Цірі. Удавай, що ніколи не чув цього імені. Зроби, про що я тебе прошу. Я не хотіла б, аби тебе спіткало щось зле. Занадто сильно я тебе люблю, і занадто багато чим я тобі завдячую…