Читать «Відьмак. Кров Ельфів» онлайн - страница 20

Її губи здригнулися, скривилися.

— …а може, ти наслухався чиїхось зізнань та скарг?

— Гм-м… — Любисток відкашлявся, намагаючись відійти від небезпечної теми. — Скажи мені, Йеннефер, коли ти останній раз бачилася з Ґеральтом?

— Давно.

— Після війни?

— Після війни… — Голос Йеннефер трохи змінився. — Ні, після війни я його не бачила. Довгий час я… не бачила нікого. Ну, але до справ, поете. Я трохи здивована тим фактом, що ти нічого не знаєш і нічого не чув, але, незважаючи на це, дехто саме тебе підвішує до балки, намагаючись здобути інформацію. Тебе це не непокоїть?

— Непокоїть.

— Послухай мене, — сказала вона гостро, стукнувши кубком об стіл. — Послухай уважно. Викресли ту баладу зі свого репертуару. Не співай її.

— Ти говориш про…

— Ти чудово знаєш, про що я говорю. Співай про війну з Нільфгардом. Співай про Ґеральта й про мене, нам ти цим ані зашкодиш, ані допоможеш, нічого не виправиш і не погіршиш. Але про Левеня з Цінтри не співай.

Вона роззирнулася, перевіряючи, чи хтось із нечисленних о цій порі гостей корчми не прислухається, почекала, поки дівка-прибиральниця піде до кухні.

— Також намагайся уникати зустрічей сам на сам із людьми, яких ти не знаєш, — сказала вона тихо. — З такими, які забувають при зустрічі передати вітання від спільних знайомих. Розумієш?

Він глянув на неї, заскочений зненацька. Йеннефер посміхнулася.

— Вітання від Дійкстри, Любистку.

Тепер уже бард полохливо роззирнувся навколо. Його здивування мало бути помітним, а вираз обличчя — кумедним, бо чародійка дозволила собі досить глузливу гримасу.

— При нагоді, — прошепотіла вона, перехиляючись через стіл, — Дійкстра просить про рапорт. Ти повертаєшся з Вердену, а Дійкстру цікавить, про що говорять при дворі короля Ервіла. Просив переказати тобі, що цього разу рапорт має бути конкретним, докладним і в жодному разі не віршованим. Прозою, Любистку. Прозою.

Поет проковтнув слину, кивнув. Мовчав, роздумуючи над питанням. Але чародійка його випередила.

— Надходять важкі часи, — сказала вона тихо. — Важкі й небезпечні. Надходить час змін. Прикро було б старіти з переконанням, що ти не вчинив нічого, щоб зміни, які надходять, стали змінами на краще. Правда?

Він погодився, кивнувши, відкашлявся.

— Йеннефер?

— Слухаю тебе, поете.

— Ті у хліву… Хотілося б знати, ким вони були, хто їх прислав. Ти забила обох, але ж ходять чутки, що ви вмієте витягати інформацію навіть із небіжчиків.

— А про те, що некромантія заборонена едиктом Капітулу, чутки не ходять? Заспокойся, Любистку. Ті горлорізи, напевне, й так знали небагато. Той, хто втік… Гм… З ним — інша справа.

— Ріенс. Він був чародієм, вірно?

— Так. Але не дуже вправним.

— А втім — втік від тебе. Я бачив, яким чином. Він телепортувався, чи не так? Чи це ні про що не свідчить?

— Вочевидь, свідчить. Про те, що хтось йому допоміг. Той Ріенс не мав ні достатньо часу, ні достатньо сил, аби відкрити овальний портал, підвішений у повітрі. Такий телепорт — це тобі не в кия дмухати. Зрозуміло, що хтось інший його відкрив. Хтось незрівнянно сильніший. Тому я боялася за ним гнатися, не знаючи, де опинюся. Але я послала услід за ним досить високу температуру. Потребуватиме чимало заклять і еліксирів проти опіків, але все одно на якийсь час буде позначений.