Читать «Відьмак. Кров Ельфів» онлайн - страница 171

— Напевне, забув про тебе, бридулько. Знайшов собі вродливішу дівчинку.

— Ох, ні! Я знаю, що він не забув! Не міг! Я знаю це, знаю це напевне, пані Йеннефер!

— Добре, що ти про це знаєш. Щаслива бридулька.

* * *

— Я тебе не любила, — повторила.

Йеннефер не глянула на неї, далі стояла, повернувшись спиною, біля вікна, дивлячись у бік узгір’їв, що темнішали на сході. Над узгір’ями небо чорніло від зграй круків і ворон.

«Зараз вона запитає, чому я її не любила, — подумала Цірі. — Ні, вона надто мудра для такого запитання. Сухо зверне увагу на граматичну форму й запитає, відколи я почала застосовувати в тому минулий час. А я їй скажу. Буду настільки ж сухою, як і вона, спародіюю її тон, нехай знає, що я також умію удавати холодну, бездушну й байдужу, таку, що стидається почуттів і емоцій. Усе їй скажу. Хочу, мушу їй усе сказати. Хочу, щоб вона про все знала ще до того, як ми полишимо храм Мелітеле. До того як ми виїдемо, аби нарешті зустрітися з тим, за ким я так тужу. З тим, за ким так тужить вона. З тим, за ким так тужимо ми обидві. Хочу сказати їй, що…

Скажу їй. Досить, аби вона тільки запитала.

Чародійка відвернулася від вікна, посміхнулася. Не запитала ні про що.

* * *

Виїхали вони назавтра, рано-вранці. Обидві в чоловічих подорожніх нарядах, у плащах, у капелюхах і каптурах, що приховували волосся. Обидві озброєні.

Прощалася з ними тільки Неннеке. Довго й тихо розмовляла з Йеннефер, потім обидві вони, чародійка і жриця, міцно, по-чоловічому потиснули одна одній руки. Цірі, тримаючи вуздечку своєї кобили в яблука, хотіла попрощатися так само, але Неннеке не дозволила. Обійняла її, притулила, поцілувала. На очах мала сльози. Цірі також.

— Ну, — нарешті сказала жриця, витираючи око рукавом шат. — Їдьте вже. Нехай Велика Мелітеле береже вас у дорозі, мої кохані. Але в богині — багацько справ, тож стережіться і самі. Пильнуй її, Йеннефер. Бережи її, наче зіницю ока.

— Маю сподівання, — ледь усміхнулася чародійка, — що я зумію зберегти її краще.

По небу, у напрямку долини Понтару, летіли зграї ворон, жахливо каркаючи. Неннеке на них не дивилася.

— Бережіться, — повторила вона. — Йдуть погані часи. Може виявитися, що Ітлінне ап Евеніен знала, що віщувала. Надходить Час Меча й Сокири. Час Погорди й Вовчої Завірюхи. Бережи її, Йеннефер. Не дозволяй нікому її скривдити.

— Я повернуся сюди, Мати, — сказала Цірі, скочивши в сідло. — Я напевне повернуся сюди! Скоро!

Не знала, як сильно вона помилялася.

Кінець першого тому

Меч і фехтування у світі відьмака

З одного боку, нам небагато відомо про рівень розвитку військового мистецтва у світі відьмака Ґеральта. Ми знаємо, що цей світ іще не дійшов до використання пороху на полі бою (хоча його — до якоюсь мірою — цілком заміщує магія: наприклад, у відомій уже читачеві битві за Содден); знаємо, що тут загони з рицарських орденів діють поряд із централізованою армією (найчіткіше це буде видно в романі «Володарка Озера»); що вільне селянство залишається найважливішим соціальним прошарком у Королівствах Півночі — настільки, що війна, яка наближається до Королівств, стане війною, де піхота переможе кінноту (ту саму, про «глибокі рейди» якої так завзято дискутують королі на сторінках романів); що клинкова зброя, усілякого роду мечі та шаблі — «біла», як зазвичай звуть її у польській культурі (як знак шляхетного чи воїнського стану) — залишається важливим елементом як для вищих класів, так і для професіоналів-вояків (при цьому на сторінках циклу нам, здається, жодного разу не трапиться зброя з вузьким клинком — типу шпаги чи рапіри). Інакше кажучи, це світ — у межах військової справи — скоріше, світ Високого Середньовіччя.