Читать «Відьмак. Кров Ельфів» онлайн - страница 166

Пам’ятала вона потоки темного пива, що лилося на підлогу, роги, розбиті об кам’яні стіни зали у вибухах розпачливого, безсилого, безглуздого гніву. Geas Muire! Паветта!

Паветта, принцеса Цінтри, і її чоловік, князь Дані. Батьки Цірі. Зникли. Загинули. Убило їх Geas Muire, Прокляття Моря. Поглинув їх шторм, якого ніхто не передбачив. Шторм, якого не мало бути…

Цірі повернула голову, аби Йеннефер не помітила сліз, що наповнили її очі. «Навіщо це все? — подумала вона. — Навіщо всі ці запитання, ці спогади? До минулого немає вороття. Не маю я вже нікого з них. Ані тата, ані мами, ані бабці, тієї, яка була Ард Рена, Левицею з Цінтри. Дядько Крах ан Крайт, напевне, також загинув. Я не маю вже нікого, і є я кимось іншим. Немає вороття…»

Чародійка мовчала замислено.

— Відтоді почалися твої сни? — запитала раптом.

— Ні, — задумалася Цірі. — Ні, не тоді. Пізніше.

— Коли?

Дівчинка зморщила носа.

— Літом… Після того… Бо наступного вже була війна…

— Ага. Значить, сни почалися після зустрічі з Ґеральтом у Брокілоні?

Вона кивнула. «Не відповім на наступне запитання», — вирішила. Але Йеннефер запитання не ставила. Швидко встала, глянула на сонце.

— Ну, досить того сидіння, бридулько. Стає пізно. Шукаємо далі. Руку розслаблено уперед, пальці не напружуй. Уперед.

— Куди ми маємо йти? У який бік?

— Немає різниці.

— Жили є всюди?

— Майже. Навчишся, як відкривати їх, знаходити у просторі, розпізнавати такі точки. Позначають їх засохлі дерева, багряні рослини, місця, які оминають усі звірі. Окрім котів.

— Котів?

— Коти люблять спати й відпочивати на інтерсекціях. Багато ходить розповідей про магічних тварин, але насправді кіт — окрім дракона — єдине створіння, що вміє поглинати силу. Ніхто не знає, навіщо кіт її поглинає і як використовує… Що сталося?

— О-о-о-о… Отам, у тому напрямку! Ніби там щось є! За отим деревом!

— Цірі, не фантазуй. Інтерсекції відчуваються, коли над ними стоїш… Гм-м… Цікаво. Я б сказала, незвичайно. Ти насправді відчуваєш потяг?

— Насправді!

— То ходімо. Цікаво, цікаво… Ну, локалізуй. Покажи — де.

— Тут! У цьому місці!

— Браво. Пречудово. Ти відчуваєш легеньку судому середнього пальця? Бачиш, як він вигинається униз? Запам’ятай, це і є сигнал.

— Можу зачерпнути?

— Почекай, я перевірю.

— Пані Йеннефер, як воно, із тим черпанням? Якщо я наберу в себе силу, то її ж може забракнути там, унизу. Чи так можна? Мати Неннеке нас учила, що нічого не можна забирати отак, задля примхи. Навіть вишні треба залишати на деревах, для птахів і щоб ті просто впали.

Йеннефер обійняла її, легенько поцілувала волосся на скроні.

— Я б хотіла, — пробурмотіла, — щоб те, що ти кажеш, почули інші. Вільгефорц, Франческа, Терранова… Ті, хто вважає, що вони мають на силу виключні права й можуть нею користатися без обмежень. Хотіла б, щоб вони послухали мудру бридульку із храму Мелітеле. Не бійся, Цірі. То добре, що ти про це думаєш, але, повір мені, сили достатньо. Її не забракне. Воно так, наче у великому садку ти зірвала одну-єдину вишеньку.

— Уже можу черпати?

— Зачекай. Ого, це диявольськи сильне гніздо. Потужно пульсує! Бережися, бридулько. Черпай обережно й дуже, дуже поволі.