Читать «Відьмак. Кров Ельфів» онлайн - страница 165

— Розкажи мені про своїх батьків, Цірі.

— Я не пам’ятаю їх, пані Йеннефер…

— Пригадай. Прошу тебе.

— Тата я справді не пам’ятаю… — сказала вона тихо, підкоряючись наказу. — Тільки… Ну, майже зовсім. Маму… Маму — пам’ятаю. Мала вона довге волосся, о, таке… І завжди була смутна… Пам’ятаю… Ні, нічого не пам’ятаю…

— Пригадай, прошу.

— Не пам’ятаю!

— Поглянь на мою зірку.

Верещали чайки, пікіруючи униз, між човнами рибалок, де хапали вони тельбухи й викинутий із сіток риб’ячий дріб’язок. Вітер легенько лопотів спущеними вітрилами драккарів, над пристанню волікся прибитий мжичкою дим. До порту впливали триреми із Цінтри, сяяли золоті леви на блакитних прапорцях. Дядько Крах, який стояв поряд і тримав на її плечі долоню — величезну, наче ведмежа лапа, — раптом став на одне коліно. Воїни, які стояли шеренгами, ритмічно били мечами об щити.

Помостом до них ішла королева Каланте. Її бабця. Та, яку на островах Скелліґе офіційно звали Ард Рена, Найвища Королева. Але дядько Крах ан Крайт, ярл Скелліґе, усе ще стоячи з похиленою головою, привітав Левицю з Цінтри титулом менш офіційним, хоча й тим, що визнавався острів’янами більш почесним.

— Будь здоровою, Модрон.

— Княжна, — сказала Каланте голосом холодним і владним, зовсім не дивлячись на ярла. — Іди до мене. Іди-но сюди, до мене, Цірі.

Долоня бабці була сильна і тверда, наче долоня чоловіка, а персні на ній — льодовито-холодні.

— Де Ейст?

— Король… — Крах замовк. — Він на морі, Модрон. Шукає рештки… І тіла. Від учора…

— Навіщо він їм це дозволив? — крикнула королева. — Як він міг це допустити? Як ти міг це допустити, Краху? Ти ж ярл Скелліґе! Жоден драккар не має права вийти в море без твого дозволу! Навіщо ти їм дозволив, Краху?

Дядько ще нижче опустив руду голову.

— Коня! — сказала Каланте. — Їдьмо до форту. А завтра на світанку відпливаємо. Я забираю княжну до Цінтри. Ніколи не дозволю їй сюди повернутися. А ти… Ти тепер маєш переді мною величезний борг, Краху. І колись я зажадаю, щоб ти його сплатив.

— Я знаю, Модрон.

— Якщо я не зумію нагадати, це зробить вона. — Каланте глянула на Цірі. — І ти сплатиш їй свій борг, ярле. Знаєш, яким чином.

Крах ан Крайт устав, випростався, риси його засмаглого обличчя затверділи. Швидким рухом він витягнув із піхов, позбавлених прикрас, прямий сталевий меч, оголив ліве передпліччя, позначене загрубілими білими шрамами.

— Без театральних жестів, — пирхнула королева. — Побережи кров. Я сказала: колись. Пам’ятай!

— Aen me Gla´eddyv, zvaere a’Bloedgeas, Ard Rhena, Lionors aep Xintra! — Крах ан Крайт, ярл островів Скелліґе, підняв руку, струснув мечем.

Воїни гарикнули хрипко, вдарили зброєю об щити.

— Присягу приймаю. Веди до форту, ярле.

Цірі пам’ятала повернення короля Ейста, його скам’яніле зблідле обличчя. І мовчанку королеви. Пам’ятала похмуру, страшну учту, на якій дикі, бородаті морські вовки зі Скелліґе потроху упивалися серед жахливої тиші. Пам’ятала шепіт. Geas Muire… Geas Muire!