Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 27

— А-а, Вістович, — промовив Шехтель, щойно комісар з’явився з-за дверей, — проходьте, сідайте...

Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестрової туби.

— Маю для пана новини, Вістовичу, — одразу ж сказав Шехтель, не давши комісару почати свою розповідь, — ось телеграма з Міністерства оборони...

Він показав йому темно-рудий списаний папірець.

— Рекомендують дати вам грошову премію і кілька днів відпустки за допомогу військовим. Будемо вважати, що відпусткою ви вже скористались, а гроші отримаєте в кінці місяця.

Після Цього Шехтель несподівано зробив паузу і відвернув погляд убік.

— Вчора було вбито ще одну дівчину, — сказав він, не повертаючи голови, — мене це вже вкурвило, Вістовичу...

Заступник директора цього разу говорив спокійно, мовби просто жаліючись підлеглому. Комісар чекав, що той от-от зірветься на крик, проте він тримав себе в руках.

— Можете скільки завгодно бути героєм і допомагати контррозвідці...

Шехтель вдихнув повітря і пильно вгледівся у співрозмовника. До Вістовича раптом дійшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навіть змусив його недоречно посміхнутись, від чого обличчя шефа нервово сіпнулось. Шехтель вирішив, що він одночасно працює на контррозвідку!

— ...але робіть свою справу в поліції, — видихнувши, закінчив шеф.

Вийшовши з його кабінету, Вістович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комісар побачив, що за ним поспіхом іде Самковський.

— Рапорт про останнє вбивство у вас на столі, комісаре, — улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи на ходу плащ.

Вістович ще раз придивився до його побитого обличчя і десь у глибині душі навіть пошкодував практиканта.

— Розкажи мені про все по дорозі, — мовив комісар, — зараз ніколи повертатись. Ми їдемо навідати професора Тофіля.

Він рушив уздовж Академічної, виглядаючи вільний фіакр, і Самковський намагався не відставати.

— Дівчину звали Домініка Ястремська, їй було всього шістнадцять.

Вістович сердито вилаявся.

— Вона донька впливового банкіра, — продовжив практикант, — тож шеф...

— Курва! Я знаю, що сказав шеф!.. — різко перебив його комісар. — Можеш мені не говорити.

Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вістович запалить цигарку і з приємністю затягнеться димом, а далі продовжив:

— Мені вдалося дещо дізнатися про цю дівчину.

Комісар уважно подивився на підлеглого.

— Вона мала певну делікатну недугу, — сказав той, — була німфоманкою...

— Он як? — Вістович випустив струмінь диму і, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. — А як ти про це дізнався?

— Знайшов одного фацета, який працював садівником на віллі її батечка. Він розповів, що та мордувала його по кілька разів на день, і не тільки його, а й конюха, і навіть поварчука...

— І при цьому хотіла, щоб її сікли батогом? — запитав комісар.

— Більше полюбляла різку, як у школі...

Під їхав фіакр, і чоловіки залізли всередину, наказавши візникові вести їх на Кульпарків. Той рушив вулицею Коперника вгору, а згодом, біля костелу Магдалини, звернув ліворуч, на Потоцького, де трохи жвавіше покотився донизу. По вулиці 29 Листопада фіакр поїхав геть повільно. Вістович, спираючись на борт, трохи підвівся з лавки і запитав у візника, в чому річ. Той пояснив, що його шкапа почала шкутильгати, а тому гнати її він не може. Ледве дотягнувши до залізничної колії, той і зовсім зупинив фіакр, кажучи, що мусить перевірити її копита.