Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 23

— Звідки ви про це знаєте, комісаре? — запитав практикант і повернувся до нього обличчям.

— Я багато про що знаю, сучий сину! — відповів той і щосили вперіщив того з правої.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вістович одразу ж пригостив його лівою, і бідолаха розпластався на сирому ґрунті. Ад’юнкт, видно, добре розумів, за що отримав по пиці, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комісара, очікуючи, либонь, ще й стусанів ногами. Проте на цьому його екзекуція закінчилась. Вістович спустився назад, на алею, і попрямував до кав’ярні «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер відчував комісар, настрій у нього залишався препаскудним. До того ж, несподівано з’явилось недобре передчуття. Вістович був не з тих, кого ніколи не підводить інтуїція, але й не мав причин недовіряти їй.

Він зупинився і витер хустинкою піт з обличчя. Розстібаючи комір сорочки, Вістович випадково звів очі до неба, побачивши там зловісні хмари, що проглядалися між осінньою листвою. До Львова, як завжди, непомітно скрадалася гроза. «Може, повернутись і глянути, як там Самковський? — майнула в нього думка. — Та ну, пішов він у дулу!..»

У ресторації не було нікого і панував якийсь дивний напівморок. Господар з’явився тільки за декілька хвилин, виринувши звідкілясь, мов привид.

— Прошу пана, кав’ярню зачинено, — сказав він, вочевидь не впізнавши Вістовича.

— Навіть для поліції? — запитав комісар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

— Навіть для поліції, пане комісаре, — відповів той уже інакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було ані краплі приязні, — ми остерігаємось грози, тому вимкнули електричне освітлення.

— То в чому річ? Запаліть гасові лампи.

— То без сенсу, пане Вістовичу. Ви ж бачите, тут немає жодного відвідувача.

Вони замовкли і кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Комісар відчув, як сильно в нього закалатало серце і почастішало дихання. Що за чортівня? Він же один на один із цим шинкарем!

— Мені треба ще раз глянути в ту книгу, — якомога впевненіше сказав він.

— Її в мене більше немає, — спокійно відповів господар.

Його брехня була такою явною, що Вістович ледь стримав спалах гніву.

— Не вірю, — сказав він натомість.

— Якщо пан вважає мене брехуном, то прошу провести тут обшук, — мовив господар кав’ярні.

— Гаразд, — погодився комісар, — найперше проведіть мене знову до тієї комірчини, де книга була минулого разу.

— Як скажете, пане Вістовичу...

Господар повернувся і неквапно рушив маленьким коридором. Біля потрібних дверей зупинився і сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комісара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкіт, як буває завжди, коли витягують в’язку ключів, але його чути не було... Чоловік вже смикнув руку назад з кишені, але досі без найменшого звуку. Вістович відчув, як очі його до болю вирячились, спостерігаючи за тією рукою, але ще раніше він кинувся вперед і вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу інтуїція його не підвела: в руці той тримав невеликий револьвер.