Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 15

— Алоїза була художницею, — сказав комісар, — тож цілком імовірно.

Тофіль раптом виразно глянув на годинник.

— Не сміємо більше затримувати пана професора, — першим скочив на ноги Фельнер, — завтра чекатимемо вас, як і домовились, о четвертій на Академічній.

Професор підтвердив свою готовність зустрітися завтра і допомогти поліції чим тільки зможе. Коли він прощався з поліціянтами, на його обличчі з’явилась неприхована радість, як у людини, котра втішена з того, що перестала нарешті марнувати свій час.

Вістович і Фельнер повернулися разом до міста і, вийшовши з фіакра поряд з кав’ярнею Шнайдера, попрощалися. Лікар подався у бік міського Корзо, а комісар вирушив до будинку поліції.

У кабінеті стояв той самий тютюновий сморід, але Вістович уже не хотів відчиняти вікно, оскільки не збирався залишатися тут надовго. На його столі лежав рапорт Самковського. Про Алоїзу Вольфович ад’юнкт не дізнався майже нічого. Щодо Франца Тепфера, то він, як стверджував Самковський, будучи інженером за фахом, у 1888 році допомагав з проектом накриття Полтви. Саме тоді львівська річка в межах міста остаточно зникла під бетоном.

У двері постукав й одразу ж зайшов черговий. У руках його була записка, яку щойно хтось передав Вістовичу. Розгорнувши її, комісар прочитав: «Dziękuję za kwiaty. Czekam na Ciebie dziś wieczorem. Przyjdź, jeśli chcesz... Bejla».

Вістовим поклав записку в кишеню і вийшов за двері. Далі комісар неквапно спустився по сходах і, минувши чергового, вийшов на вулицю. Пройшовши декілька десятків метрів, він зупинився, аби почекати на трамвай, але не дочекавшись, рушив повільним кроком уздовж Академічної. Зрештою він опинився в кав’ярні Шнайдера, де замовив собі горілку і флячки.

Збоку могло здатися, що цей чоловік потерпає від нудьги і хоч якось намагається вбити вільний час, проте Вістовича терзала нерішучість. Він укотре згадував, як уранці був готовий переконати Анну повернутись до нього. Можливо, довелося б навіть вдертися в гримерку і прогнати звідти всіх, хто заважав би їм залишитись наодинці. Такі пориви траплялися в нього й раніше, відколи Анна його залишила. Проте Вістовим кожного разу від них тікав. І його найкращою втечею була Бейла...

Ця жінка була зовсім інакшою, аніж Анна: худорлява, не надто висока брюнетка, залюблена в музику і всілякі містичні дурниці. До того ж, Бейла була єврейкою, а пані Вістовим недолюблювала євреїв.

В її невеличку віллу на Понінського Вістовим щоразу заходив якимось обережним і навіть злодійкуватим кроком. І тільки в затишній напівтемній вітальні він міг нарешті заспокоїтись.

Цього вечора на столику біля вікна він побачив свої квіти. До нього навіть долинув їхній аромат. Вістовим згадав, що збирався принести вино, але натомість сам нахлявся горілки і почувався трохи непевно на ногах. Окрім усього, проклятущим флячкам не сиділося в шлунку, і вони прагнули назовні, провокуючи мерзенну гикавку.

Зіп’явшись на носки, жінка допомогла йому зняти капелюха і плащ.