Читать «Домбі і син» онлайн - страница 31

— Луїзо, — мовив, подумавши містер Домбі, — а чи не означатиме це, що…

— Звичайно, не означатиме! — скрикнула місіс Чік, кваплячись запобігти відмові. — Мені таке і на думку не спливало.

Містер Домбі кинув на неї нетерплячий погляд.

— Не розхвильовуй мене, голубчику Полю, — сказала сестра, — бо мені це шкодить. Я не залізна. І досі отямитись не можу, відколи бідолашної Фанні не стало.

Містер Домбі зиркнув на хусточку, яку його сестра піднесла до очей, і повторив:

— Чи не означатиме це, кажу я…

— А я кажу, що мені таке й на думку не спадало, — пробурмотіла місіс Чік.

— Бога ради, Луїзо! — промовив містер Домбі.

— Ні, голубчику Полю, — з повною сліз гідністю запротестувала вона. — Дозволь же й мені сказати слово. Я не така мудра, як ти, і не така розважлива, і не така красномовна. І я це чудово розумію. Тим гірше для мене. Але якби то були мої останні в житті слова, — а ми з тобою, Полю, по смерті бідолашної Фанні вже знаємо, що таке останні в житті слова, — я все одно сказала б, що на думку мені таке і не спадало: Більше того, — додала місіс Чік із зрослою гідністю, немов приберігала на кінець найсильніший аргумент, — мені б таке ніколи на думку не спало.

Містер Домбі відійшов до вікна й повернувся назад.

— Це нічого не означатиме, Луїзо, — сказав він (місіс Чік уперто стояла на своєму і повторила: «Звичайно, що ні», та брат не звернув на неї уваги), — але є багато осіб, котрі мають більше підстав розраховувати на мене, ніж міс Токс, — якщо б я мав зважати на їхні розрахунки. Але я не збираюся. Прийде час, і ми з Полем самі зможемо — інакше кажучи, наша фірма зможе твердо стояти на ногах і вистояти, і постояти за себе сама, без таких допоміжних заходів. Підтримка з боку сторонніх осіб, яку люди, звичайно, хочуть забезпечити своїм дітям… я можу дозволити собі нехтувати нею. Гадаю, я вище цього. Хай би лиш Поль щасливо прожив свої дитячі літа, і я побачив, що він готовий уже для приділеної йому життєвої кар’єри, — я буду цілком задоволений. Згодом він сам добиратиме впливових друзів собі до смаку, підтримуючи і укріплюючи — по змозі — добре ім’я фірми. А до того часу йому, мабуть, буде досить і мене одного. Я зовсім не хочу, щоб хтось ставав між нами, і волію просто подякувати за люб’язність такій охочій до послуг особі, як твоя подруга. Нехай уже буде по-твоєму. А твій чоловік та я, смію думати, цілком годимося на хрещених батьків.

У цих словах, мовлених з великою статечністю і пихою, містер Домбі відкрив найпотаємніші почування своєї душі. Гнітюча підозра, що хтось хоче стати між Полем і ним; гордовитий острах, що хтось ділитиме з ним синову увагу й повагу, а може, й буде йому суперником; прикре побоювання, раніш невідоме, що його здатність підпорювати собі чужу волю не така вже й могутня; не менш прикрий страх перед можливими й у майбутньому ударами долі — ось що найбільше турбувало його душу. Ніколи в житті не було в нього друга. Холодний, стриманий з натури, він не шукав і не знаходив їх. І тепер, коли всі сили цієї натури вилилися у плекання батьківських замислів і честолюбних мрій, то, й льодяний струмінь, замість розтанути під їхнім впливом і попливти чистим, вільним потоком, розтопився лише на мить, щоб увібрати в себе їх тягар, і знову застиг однією суцільною брилою льоду.