Читать «Номер нуль» онлайн - страница 58

Що скажеш такій бідоласі, окрім «ну ж бо, ближче, люба»? А кохаючись, я почувався майже переможцем.

Увечері 23 травня ми не дивилися ТВ, тож лише наступного дня дізналися про замах на Фальконе. Наступного ранку у редакції звістка нас спантеличила, інші теж трохи стурбувалися.

Костанца спитав у Сімея, чи варто зробити випуск з цією новиною.

— Поміркуймо, — відповів Сімей, але у голосі його чувся сумнів. — Якщо писати про смерть Фальконе, то доведеться згадувати мафію, нарікати на недієвість заходів, які вживають органи правопорядку тощо. Водночас ми поб’ємо горщики з поліцією, карабінерами та мафіозі з «Коза ностра». Навряд чи це сподобається Командору. Якщо робиш справжню газету, то, певна річ, треба розповідати, як суддя зламає карк, вдаючись до сміливих припущень, які спростують за кілька днів. Справжня газета мусить наражатися на таку небезпеку, але чи варто нам? Зазвичай навіть для справжньої газети найрозсудливішим рішенням було б пуститися у сентиментальні міркування або взяти інтерв’ю у родичів. Якщо пильніше придивитися, то ви зауважите, що саме так чинять на телебаченні, пхаючись у помешкання матері, у котрої десятирічного сина втопили у кислоті: «Пані, що ви відчули, дізнавшись про смерть сина?» У глядачів виступають сльози на очах, і всі задоволені. Є таке німецьке слово Schadenfreude — насолода від чужого горя. Саме це відчуття має культивувати газета. Але ми наразі не повинні перейматися такими бідами, тому залишимо це для лівих газет, які на цьому спеціалізуються. Та й не така це вже приголомшлива звістка. Суддів і раніше убивали, убиватимуть і надалі. У нас ще буде нагода. А зараз не поспішатимемо.

Відтрутивши Фальконе, ми взялися за інші справи.

Згодом Браггадочо підійшов і штовхнув мене ліктем:

— Бачив? Навіть цей трапунок підтверджує мою теорію!

— З якого біса чи яким боком?

— З якого — я ще не знаю, але якийсь бік має бути. Все завжди пов’язане, якщо вміти ворожити на кавовій гущі. Дай мені тільки трохи часу.

XIV 

Середа, 27 травня

Якось, прокинувшись уранці, Майя сказала мені:

— Одначе, мені він не дуже подобається.

Я вже звик до того, як працюють синапси її мозку.

— Ти про Браггадочо? — спитав.

— Звісно, про кого ж іще? — А потім, поміркувавши: — А ти як здогадався?

— Любонько, як сказав би Сімей, у нас із тобою шість спільних знайомих, тож я поміркував, хто з тобою поводиться найменш увічливо, і мені на думку спав Браггадочо.

— Але ж тобі міг спасти на думку, наприклад, президент Коссіга.

— Та ні, ти повсякчас думаєш про Браггадочо. Себто вряди-годи я розумію тебе на льоту, що тут ускладнювати...

— Ти ба, ти вже починаєш міркувати, як я...

(Авжеж, хай тобі абищо, люба...)

— Голубі, — мовив того ранку Сімей протягом щоденної наради. — Голубі завжди привертають увагу читачів.

— Зараз уже не кажуть так, — встряла Майя, — а кажуть «гей».

— Знаю, знаю, любонько, — роздратовано відмахнувся Сімей, — але наші читачі досі вживають це слово чи принаймні вживають його подумки, а промовляють — з почуттям. Я знаю, що вже не кажуть «негр», а кажуть «афроамериканець», не кажуть «сліпий», а «незрячий». Але ж чорний — то чорний, а незрячий — квітів не побачить, бідолаха. Я не маю нічого проти педиків (як і проти негрів), я до них терпимо ставлюся, якщо вони сидять по своїх домівках.