Читать «Номер нуль» онлайн - страница 40

— Та звільни мене від опису безцільних блукань тієї бісової ватаги, бо я сам ніяк їх не збагну, і для мого розслідування неістотно, куди вони їхали й де, зрештою, поділися. Скажімо, вони прагнули дістатися Менаджіо, щоб потім, певно, виїхати у Швейцарію. Згодом гурт дістається Кардано, де до них приєднується Петаччі й ніби німецький почет, якому Гітлер наказав привезти його друга в Німеччину (може, у К’явенні на нього очікував літак, який би живим-здоровим довіз його у Баварію). Та комусь спало на думку, що до К’явенни годі дістатися, тому всі вкупі повертаються у Менаджіо. Вночі приїздить Паволіні, який мав привезти військове підкріплення, але натомість його супроводжують вісім чи сім солдатів з національної республіканської гвардії. Дуче почувається загнаним: окрім як створити опір у Вальтелліні, йому лишається тільки укупі з можновладцями та їхніми родинами приєднатись до німецької колони, яка намагається перетнути Альпи.

Колона налічує двадцять вісім вантажівок із солдатами, у кожній вантажівці є кулемет, а ще — колона італійців, що складається з бронетранспортера та десятка цивільних автівок. Утім, у Муссо, перед Донго, колона наскочила на загін партизан Пуекера з 52-ї партизанської бригади Гарібальді. Їх була дещиця, командував загоном Педро, граф П’єр Луїджі Белліні делле Стелле, воєнкомом з політпитань був Білл, Урбано Лаццаро. Педро — відчайдух, тож через розпач починає блефувати. Змушує німців повірити, що навколо них — море партизанів, погрожує відкрити мінометний вогонь із зброї, яка насправді була досі у руках у німців, зауважує, що командувач опирається, але солдати вже налякані й мають єдине бажання — врятувати власну шкуру й повернутися додому, тож говорить чимраз голосніше... Коротше кажучи, намагається зробити так, щоб ти розкис, а після виснажливих перемовин (від розповіді про які я тебе збавлю) Педро переконує німців не лише здатися, а й відпустити італійців, яких вони тягли за собою. Лише на таких умовах вони можуть доїхати до Донго, де, утім, їм доведеться зупинитися й де їх ретельно обшукають. Коротше, німці з союзниками поводяться як негідники, але власна шкура є власна шкура.

Педро вимагає, щоб йому залишили італійців, адже вже зрозуміло, що йдеться про вище керівництво фашистів. Поза тим, уже поповзла чутка, що серед них ховається навіть Муссоліні. Педро й вірить у те, й не вірить водночас, йде поговорити з головою у бронетранспортері, заступником секретаря Ради міністрів (Соціальної Республіки, що вже сконала) — Барраку, інвалідом війни, який з гордістю носить золотий орден і який, власне, справляє на Педро гарне враження. Барраку хоче дістатися Трієста, де запропоновує свою допомогу у тому, щоб врятувати місто від вторгнення югославів. Натомість Педро ввічливо пояснює йому, що він здурів і ніколи не дістанеться Трієста, а якби вони й потрапили туди, то їхня дещиця опинилася б проти війська Тіто. Тож тоді Барраку просить дозволу повернутися назад і бозна-де приєднатися до Граціані. Урешті Педро (обшукавши бронетранспортер і переконавшись, що Муссоліні там немає) дозволяє, щоб вони розвернулися, бо не хоче розв’язувати стрілянину, через яку німці, можливо, повернуться. Але вже йдучи в інших справах, наказує солдатам, щоб ті переконалися, що бронетранспортер дійсно поїхав у зворотному напрямку, адже якщо проїде хоч два метри уперед, вони муситимуть стріляти. Згодом бронетранспортер скакає уперед, пострілюючи вихлопами, чи, може, просто далеченько від’їжджає назад. Хтозна, як воно там було, утім, партизани рознервувалися й починають стріляти. Внаслідок нетривалої стрілянини двоє фашистів убито, двох партизанів поранено, й наприкінці і пасажирів у бронетранспортері, й тих, що їхали в авто, арештовують. А серед них і Паволіні, який, силкуючись утекти, кидається в озеро, але його витягають і відводять до решти, мокрого як миша.